Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

«Ну, а чого ж,- сказав я,- вона не порадила чоловікові взяти собаку?» Джім відказав, що це їй, звісно, таки спало на думку, але вже тоді, як чоловіки відпливали; ото вони, мабуть, і подалися до міста, щоб знайти собі собаку і через те змарнували багато часу, а то не сиділи б ми тут на косі, за шістнадцять чи сімнадцять миль від містечка, а потрапили б знову до того самого містечка. А я сказав, що мені байдуже, чому їм не пощастило нас упіймати, головне - те, що таки не пощастило.

Коли почало смеркати, ми повистромляли голови з кущів і оглянули всю річку і вгору, і вниз за течією, але так нічого й не помітили; тоді Джім зняв кілька дощок з плоту і збив затишного куреня, щоб можна було в ньому сховатися від спеки й від дощу та щоб наше майно не замокло. Джім зробив у тому курені й підлогу, на фут вище за пліт, так щоб наші ковдри та інше манаття не заливало хвилями, що їх здіймали пароплави. Якраз посередині куреня ми наклали поверх підлоги шар глини дюймів шість чи сім завтовшки і обгородили його дощаною стінкою, щоб глина трималася купи; це ми зробили для того, щоб можна було розпалювати вогнище в холодну та дощову годину: з куреня вогню не буде видно. Ми витесали ще одне весло, про запас,- ану, як котре з наших зламається! - адже ж ми щохвилини могли напоротися на корягу чи ще на щось. Потім ми поставили в себе на плоті коротку жердину з розсохою, щоб вішати на неї старий ліхтар, бо мусили щоразу засвічувати його, тільки-но з՚являвся згори пароплав, що міг на нас наскочити; а для пароплавів, які йшли проти води, треба було засвічувати ліхтаря хіба тільки тоді, коли попадеш на ті місця, що їх називають перекатами,- вода в річці стояла ще досить високо, і багато обмілин були під водою, тож пароплави, що йшли річкою вгору, не завжди держалися фарватеру, а шукали, де течія була менша.

Цієї другої ночі ми пливли годин сім, а то й вісім, за течією, що ринула зі швидкістю чотири милі на годину. Ми ловили рибу, балакали і вряди-годи пірнали у воду й плавали, щоб сон прогнати. Як же хороше було мандрувати отак за водою широкою тихою річкою: лежиш собі горілиць, милуєшся на зорі; не хотілося навіть голосно розмовляти, та й сміялися ми не часто, хіба що тихесенько хихотіли. Погода взагалі була ясна та тиха, ну й нічого такого не траплялося - ні тієї ночі, ні другої, ані третьої.

Щоночі пропливали ми повз міста; деякі з них стояли на темних пагорках, і видно було тільки смугу вогнів - жодного будинку не помітиш. П՚ятої ночі ми проминули Сент-Луїс, над ним миготіла ціла заграва. В нашому Сент-Пітерсберзі люди казали, буцімто в Сент-Луїсі живе двадцять, ба навіть тридцять тисяч чоловік, але я не вірив, поки сам не побачив сили-силенної вогнів, що світилися о другій годині тієї тихої ночі. З міста не долітало жодного звуку; всі спали.

Щовечора, близько десятої години, я вилазив біля якого-небудь села на берег і купував центів за десять-п՚ятнадцять борошна, копченої поребрини та ще сяких-таких харчів; а часом, було, прихоплю й курку, якій не сидиться на сідалі. Батько завжди казав: «Трапиться курка - бери, коли тобі самому не потрібна, то, певно, комусь згодиться, а добре діло ніколи марно не пропаде». Я ще не бачив, щоб та курка не згодилася самому батькові, але така вже в нього була примовка.

Рано-ранесенько крався я на баштани й кукурудзяні поля і позичав там кавуна, або диню, або гарбуза, або качани молодої кукурудзи, або ще щось такого. Батько завжди казав, що в позичках немає нічого лихого, якщо збираєшся колись той борг сплатити; а вдова, навпаки, запевняла, що позичка - та сама крадіжка, тільки інакше названа, і жодна порядна людина ніколи того не зробить. Джім сказав, що, з одного боку, вдова має рацію, а з другого боку - мій батько має рацію; а через те для нас най краще буде викинути якісь дві-три страви із списку і ні коли їх не позичати - тоді при добрій нагоді можна без гріха позичати все інше. Пливучи річкою, ми обговорювали це питання цілу ніч і все намагалися вирішити, від чого нам треба відмовитися: від кавунів, чи від динь-кандалупок, чи ще від чогось. До світанку ми нарешті все щасливо владнали й вирішили відмовитися від кислиць та лісових слив. Перед тим нам було якось неспокійно на душі, а тут відразу стало легше. Я дуже був радий, що все ви йшло на добре: кислиці мені не смакують, а дикі сливи достигнуть не раніш, як за два або за три місяці.

Часом траплялося нам підбити качку, що прокидалася дуже рано вранці або летіла на ночівлю дуже пізно ввечері. Взагалі жилося нам із Джімом непогано.

П՚ятої ночі нижче Сент-Луїса нас заскочила страшенна гроза - гуркотів грім, спалахувала блискавиця, і дощ лив як з відра. Ми позалазили в курінь, а пліт покинули напризволяще. Блисне блискавка - і враз видно широку пряму річку перед нами та високі скелясті бескиди по обох її берегах. Минув короткий час, і я сказав: «Ану, Джіме, глянь он туди!» Там попереду маячів пароплав, що наскочив на скелю й розбився. Течія несла нас просто на нього. При світлі блискавки пароплав було видно дуже добре. Він сильно похилився набік, так що лише частина верхньої палуби здіймалася над водою; при кожному спалаху було чітко видно найдрібніші речі на ній; біля великого дзвона стояло крісло, а на його спинці висів старий капелюх.

Було вже геть за північ, буря ще лютувала, і все навколо виглядало так таємниче, що я відчув невтримне бажання, яке на моєму місці відчув би кожен інший хлопець, якби побачив розбитого пароплава, що лежав отак похмуро посеред річки,- мені закортіло забратися на палубу пополазити скрізь та подивитися, що там робиться. Я сказав:

- А давай-но пристанемо до нього, Джіме.

Але Джім затявся й спершу не хотів нізащо. Він сказав:

- Вигадаєш таке - приставати до розбитого пароплава! Нам і тут добре. Гляди, щоб, бува, не вийшло так, як у Святому письмі сказано: «Де гріх - там і покута». Вважай, що там, може, й сторож є.