Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

— Вгамуйся! — гримнув я на карлика.

— Нічого, він мені не заважає, — сказав Валера. — Краще подумаємо про подарунки.

Не приховуючи підозри, я пильно подивився на нього й, виліз із спальника.

Валера належним чином оцінив мій погляд й посміхнувся:

— Невже ти гадаєш, що я б дозволив собі…

Ясна річ, я так не думав. Та він би не зміг фізично це зробити: не було зайвого місця ні на платформах, ні в речових мішках. Просто мене збили з пантелику дива планети, і я чіплявся за будь-який не містичний здогад.

— Та ні, зовсім не це… — промимрив я, відводячи погляд. — А може, це все витівки аборигенів?

Його кругле обличчя стало серйозним, навіть трохи видовжилось. Підбадьорений цим, я вів далі:

— Можливо, вередування ми приймаємо за злість, а примітивність…

— Це ти про карликів?

Він так виразно це сказав, відкопиливши губу, що я мимохідь уявив собі, як наш Гаврило Георгійович тихенько приносить і розставляє бляшанки з пивом і згущеним молоком. Це так суперечило його поведінці, що я мимоволі посміхнувся. Але все ж таки вирішив порозмовляти з Гаврилом Георгійовичем і поманив його пальцем.

Карлик не зліз з Валериних плечей, мій жест він просто ігнорував. Тоді я дістав плитку шоколаду.

Очі карлика жадібно заблищали, він простягнув до мене лапку й ударив п’ятами по спині свого “коня”.

Валера слухняно наблизився, але я заховав шоколад за спину, другою рукою підняв бляшанку із згущеним молоком і простягнув її карликові. Той узяв бляшанку, понюхав, лизнув, висунувши довгого, роздвоєного на кінці язика, скривився.

— Їжа — всередині, — пояснив я, показуючи на бляшанку. — Відкрий. — Темні очі, що сиділи глибоко в западинах, не змінили виразу. Бляшанка із згущеним молоком упала на підлогу.

Я заховав шоколад у кишеню, підняв бляшанку, зробив дірочку, націдив молока в склянку, покуштував сам і дав лизнути Гаврилу Георгійовичу. Він тут же задоволено поляпав себе по животу й потягнувся по нову порцію.

Я заклеїв пластиром отвір у бляшанці й дав її карликові. Він покрутив її в руках і тицьнув під ніс Валері.

— Не відкривай, — сказав я йому.

Карлик ображено засопів, вихопив і пожбурив бляшанку на підлогу.

— Скинь його! — наказав я.

У відповідь Валера посміхнувся і погладив карлика по спині.

— Ти знаєш, він мого небожа, Олежка, нагадує. Не муч його, краще дай шоколадку. Він не відкриватиме бляшанку. Хоче, щоб це зробили ми.

— Теж мені пень! — спересердя сказав я.

— Стародавні люди казали не пень, а пан, — виправив мене Валерій. — Що ж робити, коли нам трапився місцевий пан…

— Надзвичайно поталанило. Один шанс із тисячі. Тільки нам могло випасти таке: шукати представника місцевого населення і відразу натрапити на пана-пня!

— Не гнівайся, — намагався заспокоїти мене Валера. — Можливо, він не те й не те. Просто не хоче піддаватися дресируванню. Вважає за краще бути дресирувальником…

Ми не розуміли, як карлики могли створити міста і заводи, як примусили гнути на них спини сумирних істот, що скидалися на горбатих мавп. Хоча розумовий розвиток карликів недалеко відійшов від тварин. Але, очевидно, ми не врахували якогось загадкового чинника, що дав можливість їхній цивілізації піднятися на порівняно високий щабель технічного розвитку. Про це свідчили прекрасні міста й напівавтоматизовані заводи. Ми порівняно швидко розшифрувавши окремі слова з примітивної мови карликів, намагалися розпитувати Гаврила Георгійовича. Але він не хотів говорити, а може, не розумів нас.

Карликові набридло сидіти на Валериній спині, і він забарабанив п’ятами, підштовхуючи “коня” до виходу.

— Нам і справді час, — ніби вибачаючись, сказав Валера, вкотре вже вражаючи мене своєю витримкою. Він нагадав, що треба відібрати нову партію “зразків місцевої промисловості” й відправити вантажну ракету на корабель, який залишився на орбіті.

Ми вийшли з намету й попрямували до міста. Високі будівлі з банями плавали, мов у мареві. Синьо-жовті свічки дерев чіплялися за хмари.

Назустріч нам ішли групки карликів, але вони не звертали на нас ніякої уваги, мабуть, приймаючи за різновид мавп. Інколи вони перемовлялися кількома словами з Валериним вершником.

— Як тобі там? — запитував подорожній.

— Непогано, і тобі того бажаю, — поважно відповідав Гаврило Георгійович.

— Ситий?

— Авжеж, — і карлик радісно ляпав себе по череву.

Дорога ставала дедалі велелюднішою і якось непомітно перейшла у вулицю. Обабіч неї здіймалися невисокі будинки з розсувними дверима й кольоровими вітражами. Разом з натовпом ми вийшли на площу перед заводською будівлею.

Тут уже стояли візки з глечиками. Ось розчинилися заводські ворота, і горбата мавпа викотила новий візок. У глечиках з високою шийкою пінилася біла рідина. На широкому плескатому обличчі мавпи з маленьким круглим носом і великими ніздрями розпливалася привітна усмішка. Один з карликів щось наказав мавпі, махнув рукою, і вона поставила возок на те місце, куди він показав. Потім мавпа низько вклонилась і, шанобливо посміхаючись, зникла за брамою заводу.

Ми вже знали, що на цій планеті працюють тільки мавпи. Вони готували їжу, шили одяг, споруджували будинки і виготовляли різні прикраси.

І жодного разу не бачили, щоб працювали карлики. Вони тільки віддавали накази, які мавпи виконували навдивовижу слухняно.

Як тільки мавпа зникала за різьбленими воротами, карлики швидко ставали в чергу, кожен брав по глечику з візка. Дехто зразу припадав до посудини, і з їхніх облич можна було безпомилково визначити: вміст того, що є у посудині, їм страшенно подобається.

Мавпи вивозили на майдан все нові й нові