Читати книгу - "Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський"

— А звідси один крок до браку взаємовиручки, — вів далі Микола Михайлович. — Уявіть собі, що в космічному польоті його сусіду спіткала біда, — начштабу знов кивнув у мій бік. — А наш Льєнар, замість того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собі глузливі віршики.

Я промовчав, хоч і вважав, що Микола Михайлович рації не має. Чи не сам він казав: почуття гумору є одна з найцінніших якостей, котру, до речі, чи не найважче змоделювати. А мені тоді мої вірші видавалися надзвичайно дотепними. Та ставати на прю з керівником не випадало.

— Що ж, — почав добросердий Роланд Максимович, протираючи окуляри, — Льєнарові слід докладно пояснити…

— Ні, — різко перебив Микола Михайлович, — негайно відіслати на перемонтаж.

18 березня

Щойно я вернувся з операційної.

Дорогою моє самопочуття було препогане. Стіни коридора, матово відсвічуючи, здавались мені нескінченними. Хворобливо загострена пам’ять фіксувала, як червоне світло стін змінювалось оранжевим, оранжеве — жовтим. Далі йшло зеленаве світло, що непомітно переходило в цитринове. Повз мене швидко пропливали панелі небесного кольору (небо, як і інші численні атрибути природи, я знав із мікро— і стереофільмів, котрі день у день поглинав уже не один рік).

Ледве чутно шелестіли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Імітоване небо в коридорі ставало темніше, наливалося грозою. У фіолетовому світлі Антон Макарович зупинив автокар і, зіскочивши з приступця, відчинив двері, на яких було виведено “723”.

В цій кімнаті безвихідно я провів два з половиною роки, починаючи відтоді, як у мені прокинулася свідомість.

Механік пішов, і я лишився на самотині.

Протягом останніх місяців мене найбільше пригнічувало те, що я був зовсім позбавлений можливості рухатись. Раніше це почуття мене ніколи не діймало. Я розв’язував подумки складні логічні задачі, проектував рудні на Венері й артезіанські системи на Марсі, прокладав траси для кораблів, що вимандровували на Юпітер… І все це в чотирьох стінах кімнати.

Та з тієї миті, як було змонтовано руховий апарат, у мені прокинулось нездоланне бажання самостійно пересуватися.

Мені повсякчас кортіло відчувати Простір, той Простір, поза яким ідея руху мертва.

Очевидно, ці химерні бажання ішли від того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно міг координувати кожен свій порух, вільно лазив під самісіньку стелю по шведській стінці й легко піднімав з підлоги мідного гудзика.

Проте я знаю: випустять мене на інститутське подвір’я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.

23 березня

Останні два дні було присвячено тому, щоб натренувати відчуття часу. За процесами, котрі відбуваються в організмі, учроб повинен уміти визначати не те що години чи хвилини — тисячні частки секунди.

Тепер ловлю себе на тому, що весь довколишній світ перекладаю на мову часу. За вікном швидко лине ластівка. Я тут же міркую, що, беручи до уваги швидкість і траєкторію, їй до гнізда летіти ще рівно чотири й тридцять дві сотих секунди.

Ставши навшпиньки, бачу, як на подвір’ї співробітники грають у волейбол. Он Микола Михайлович, високо підстрибнувши, невідворотнім ударом “гасить” м’яч, що злетів над сітку. Він тільки торкнувся м’яча, а я вже точно знаю, де саме, в якім місці майданчика, під яким кутом і з якою силою приземлиться м’яч.

І так у всьому.

28 березня

Сьогодні неділя — день, вільний од занять. Власне кажучи, у відпочинку мають потребу наші конструктори й вихователі. Ми ж спроможні працювати протягом усієї доби, якщо вірити Мерлісу, моєму сусідові.

Мерліс спеціалізується як збирач інформації на нових планетах. Непогана спеціальність, хоча я не проміняв би на неї свою — штурмана нестаціонарних трас. А втім, я розумію, що така симпатія до спеціальності — теж наслідок навчання, чи, інакше кажучи, “виховання”.

Ми часто перемовляємся з Мерлісом на ультракоротких хвилях. Він переглянув чимало мікрофільмів, незнайомих мені, й засвоїв безліч відомостей. Інколи ми влаштовуєм справжній телевізійний обмін. Та найбільше мені до вподоби грати з Мерлісом у яку-не-будь стратегічну гру, скажімо, в програмові шахи. Поза цим я люблю обговорювати з ним різні проблеми, за допомогою логічних побудов захищати свої погляди й спростовувати чужі. Це, власне, та сама гра!

Недільного ранку я поклав собі почитати.

Та ледве я засвоїв перші кілька сторінок, як пролунав короткий сигнал виклику. Я увімкнув відеофон: це був Мерліс.

— Важлива новина, — сказав він.

Я нашорошився.

— Головне випробування відбудеться не п’ятнадцятого липня, — проголосив Мерліс.

— А коли?

— Першого червня.

— Тобто на цілих півтора місяця раніше визначеного строку? — здивувався я.

— Ти гарно знаєш арифметику.

— Але відкіля ці відомості?

— То вже мій секрет, — відповів Мерліс голосом Миколи Михайловича.

Хитрий збирач інформації розклав акустичний спектр голосу нашого начштабу і потім синтезував його вимову. Микола Михайлович, коли почув свій голос збоку, тільки мовчки посміхнувся. Про це я дізнався від Антона Макаровича.

— Значить, таємниця? — спитав я.

— Авжеж.

— І ти мені її не розкриєш?

— Можливо, пізніше, — дипломатично відповів Мерліс.

Я знав, звідки Мерліс дістає останні новини. Він власноручно змонтував надзвичайної чутливості приймач, здатний ловити найслабкіші сигнали переговорного пункту штабу.

І кому воно спало на думку пересунути строки головного випробування? Та з’ясувати це годі було й думати: всі добре знали, що Мерліс надзвичайно впертий.

— А в чому, власне, річ? — запитав я.

— Та от бачиш… учора з району Плутона вернулась автоматична станція.

— Це мені відомо.