Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

йому нада? Я одягаюся й згадую той вечір, як Артур насильно змушував мене приставати до його п'яної Ірусі. Старший Машталір казав, що Мавпа з пацанами його від себе відшили, бо він — мудак рідкісний, скупердяй, все це випливло на поверхню після однієї серйозної ді–люги, коли вони ділили бабки. Я виходжу у двір і помічаю Артура з Ірусьою біля невеликого дерев'яного столика, за яким пенсіонери люблять грати у доміно чи карти. Він сидить до мене спиною, поруч, напівобертом до нього, Іруся. Вона шастає очима довкола, мене помічає, підводиться, мабуть, сильно нервується, я бачу, як рухаються її губи; певно чєше, вівця, шось про мене. Чихаренко, котрий іде поруч, мовчить і тримається на відстані.

Несподівано — я розумію, шо зараз тут буде… На моє привітання Артур відповідає швидким ударом в обличчя. Не встигаю підвестися, як на мене накидається ця нікчемна, істерична дурепа Іруся. У неї буквально падає планка: чорними туфельками з гострими носаками вона боляче б'є по боках, по ногах, ледве встигаю прикриватися руками. Врешті зриваюся на ноги й устигаю з усієї сили затопити цій курві в мордяку, вона звалюється з ніг і кумедно йойкає, наче всралася. Наступний удар Артура отримую в шию. У голові від цього аж літають вертольоти, навмання викидаю руку й потрапляю йому в підборіддя. Бий цю суку! — верещить, як ненормальна, Іруся, по яйцях його! по яйцях! щоб знав! Артур блискавично наносить серію, від чого я знову звалююся. Придуркувата Іруся підлітає до мене й товче своїми гострими туфельками, з притиском викрикуючи «гнида!». Це за те, щоб ти не пиздів, чую голос Чихаренка. Тобі, фуфєл, торба, зиркаю на нього, побачиш, бля, відповідаю, вихаркую згустки крові. У ліве вухо отримую від Артура удар ногою й падаю. Хвора на голову Іруся на ціле подвір'я кричить, що хоче дати мені по яйцях, кілька разів б'є мене в по геніталіях, серед інших ударів по моєму тілу — її найдокучливіші. За Іру! — копає мене Артур. Ага, за Сталіна — зціплюю зуби, аби не вити. Бий його! бий! — кричить Іруся. Толя, ти загнався, зніяковіло каже Чихаренко. Лох, мабуть, доганяє, що перейшов межу й усе це йому так просто не минеться. Мені настільки боляче, що не можу ні кричати, ні захищатись. Чихаренко й далі бурмоче до мене, чути навіть приховані, несміливі погрози. Побачимо, насилу видихаю у відповідь. Що цей гівняр сказав? — знову визвіряється Артур, він хапає мене за голову, підводить до своїх очей і гнівно перепитує: ти шось квакнув, придурок?! Я дивлюся йому в очі й мовчу. Він б'є мене в голову й відходить. Мішком прибита Іруся ніяк не може заспокоїтися й продовжує копати, але її удари, слава богу, припадають на мою праву руку. Здається, чути крики старих дядьків і жінок, які зирять із вікон за видовищем, здається, грубий незнайомий голос погрожує викликати міліцію. Чихаренко перелякано каже, що треба тікати, здається, мене залишають, пухкі пальці переляканої літньої жінки обмацують мені обличчя, а один зі старших чоловіків каже, він із нашого будинку, треба відвести його додому, поруч йойкають «це мій сусід».

15

Тільки на третій день мати більш–менш заспокоюється, не вимагає пояснень, оскільки бачить, шо це гнилий номер. Випитувати вона мастак: любить вчепитися, наче воша до кожуха, й капати на мозґи. Вчора ввечері її прорвало плакати, до дванадцятої ночі ганила мене за те, що я не вчуся, а тільки вештаюся з ким попало й де попало, що через це маю купу неприємностей, за це мене й віддубасили, дякувати Богу, що не прибили або не зробили калікою, тоді б, синку, мені до повного щастя ніц би не бракувало. У такі хвилини я не перебиваю матір, бо це мало що дасть, заспокоюю, все неприємне, що зі мною відбувається, це лише випадковість, сліпа й незрозуміла випадковість. Забагато випадковостей! — кричить вона; пауза; а якшо в тюрягу попадеш, то це також буде випадковість?! Мовчу, бо нічьо не можу змінити. НІЧЬО НЕ МОЖУ ЗМІНИТИ! Це таке сране життя, як сумно кажуть похилі бабусі, когось треба любити, бити чи просто закопувати… я нічьо не можу змінити. Торба. Навіть зараз, коли відчуваю, як по–звірячому болить бік (мабуть, права нирка), з великими труднощами і стражданнями підіймаюся з ліжка й пересуваюся по квартирі, навіть зараз, коли згадую, як мене недавно гасили ці суки — неврівноважений дебіл, лох тупорилий Артур і його мішком прибита Іруся, якій я рано чи пізно влаштую справжнє Дахау, — навіть зараз я посміхаюся, бо подібне рано чи пізно може трапитися з ким завгодно. Це така жизнь і всьо. Синяки з обличчя зійдуть, нирка перестане боліти, а кістки й ребра про себе нагадувати ниттям. І настане новий день, і настане новий мордобій.

Годину тому від мене пішов Риня. У кімнаті й досі стоїть запах від його шмалі. Риня захоплено розповідав, як учора зранку після першої пари разом із Коновалом вони опускали Чихаренка, з мордяки зробили відбивну, наклали на лосяру контрибуцію, а Коновал на завершення ще й його обісцяв, уявляєш, Толян, всі наші бачили; сьогодні цей поц забрав свої документи й кинув бурсу, а всіх нас пообіцяв порвати, за ці слова ми його ще по разу копнули під зад, чьмо так тікало, шо не доженеш… Коновал казав, що в Чихаренка в Старому парку живе двоюрідний брат, серйозний штемп, під два метри, уявляєш, яка дилда, можливі розборки, скоро знову буде весело, готуй біту, ланцюги, хокейні щитки. Да, коли трапляються серйозні заворушки, ми з Ринею завжди одягаємо хокейні щитки — на лікті, ноги й плечі, а ще — саморобні щитки з десятиміліметрової фанери на живіт. Рині взимку це навіть допомогло: один підар вошивий ударив його довгим шилом у живіт і попав у щиток, а так би було хана (навіть грубий теплий одяг не врятував би). Я деколи дістаю з–під ліжка ящик, де лежить усе моє «озброєння»… і це мені здається дитячим і наївним, єдине, що є переконливим і важливим, — виграний у карти кастет. Його важкість у руці приємна, проте впадло ним користуватись — я бачив морди після ударів кастетом — ворогам не побажаєш.

Я сам у квартирі,