Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
I майор засмiявся.
Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило мовчки розписатися у своєму безсиллi.
"Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко, злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш зброєю, але й розумом!" — так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз з свого лiжка i вийшов на середину барака.
— Я зможу вiдповiсти.
— Ти? — здивувався майор.
— Так. Я зможу вiдповiсти i на своїй мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.
— Ти просто зухвалий хлопчисько, — сказав майор i одвернувся.
— Очевидно, гер майор злякався? — насмiшкувато промовив Андрiй.
— Ну, гаразд, — повернувся до нього майор. — Я ставлю запитання. Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.
— Згода, — кивнув Андрiй.
Весь барак завмер. Що собi думає отой божевiльний хлопець? Адже майор не подарує йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера — це певна смерть. Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому «лазаретi», тому, хто ще може дiждатися кiнця вiйни!
А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або — ти, або — тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.
I дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.
— Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?
— Дев'ять у дев'ятiй степенi.
— Яке море не має берегiв?
— Саргасове.
— Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?
— На Пiвнiчному полюсi.
— Хто написав «Едду»?
— Стурлусон.
— Де поховане серце Кутузова?
— В Хольбау.
— Звiдки ти все це знаєш?
— Це вже шосте запитання.
— А чорт! — вилаявся майор. — Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.
Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака — це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. I тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:
— Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.
— Прибув по вашому виклику, — сказав Коваленко.
— Ого, ти ще не забув армiї, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою — дуже розумна людина.
— Я чув, що ти роздав усi сигарети? — продовжуючи плести, сказав полковник.
— Роздав, — ствердив Андрiй.
— Навiщо?
— А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
— Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
— Навiщо?
— Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
— Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
— I рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.
— Для чого?
— Дивне запитання, — усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав:
— Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?
— Брилi, — вiдповiв Андрiй. — А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
— Ти з України?
— З України.
— I я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
— Менi незручно було з вами знайомитися…
— Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
— Та нi… Просто…
— Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко, — сказав полковник, — Що ти думаєш далi робити о полонi?
— А що ж тут робити? — розгубився Андрiй. — Ждати смертi — от i все…
— Ждати смертi й курка вмiє.
— А що ж iще?
— Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.
— Роботу я люблю, — нерiшуче промовив Андрiй, — але навiщо вона тут?
— Як то навiщо? — глянув на нього полковник своїми темними окулярами. Щоб добути хоч трохи хлiба.
— А навiщо хлiб?
— Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
— А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
— Еге, — свиснув полковник, — та ти що ж, добровiльно здався в полон?
— Нi
— Бився?
— Бився.
— До останнього?
— До останнього.
— Пораненим потрапив до рук фашистiв?
— Пораненим. Вмирав уже.
— То чому ж тепер говориш дурницi?
— Я думав…
— Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний», після закриття браузера.