Читати книгу - "Вероніка вирішує померти"

Піаніно не затихало; здавалося, Вероніка зарядилася грати всю ніч.

На багатьох пацієнтів вплинула поява в лікарні цієї дівчини, — на Марі теж. Спочатку вона намагалась її уникати, щоб не будити в ній жагу до життя; раз рятунку нема, хай уже краще воліє вмерти. Доктор Іґор дав усім зрозуміти, що, незважаючи на щоденні уколи, її стан помітно погіршуватиметься, бо допомогти їй неможливо.

Хворі зрозуміли й трималися осторонь від приреченої дівчини. Проте, невідомо з яких причин, Вероніка почала боротися за життя, підтримуючи ближчі стосунки тільки з двома особами — Зедкою, котра завтра виписувалась і, зрештою, була доволі мовчазна, та Едуардом.

Марі хотіла переговорити з Едуардом; він завжди прислухався до її слів. Невже він не розуміє, що втягує Вероніку назад у цей світ, а це найгірша послуга для того, хто не має надії на порятунок?

У тисячний раз обмірковувала, як пояснити йому цю ситуацію, бо боялася, що викличе в ньому почуття провини, а цього не можна було допустити. Марі подумала й вирішила, що все має йти природним шляхом. Вона вже не юрист і не хоче бути поганим прикладом, запроваджуючи нові правила поведінки там, де панує анархія.

Поява цієї дівчини зачепила за живе не її одну, і дехто був готовий переосмислити власне життя. На одній із зустрічей «Братства» хтось навіть брався з’ясувати, що відбувається. Досі-бо у Віллеті помирали або зненацька, так що й задуматись було ніколи, або ж після тривалої хвороби, коли смерть сприймалась як порятунок.

З цією дівчиною все, однак, було значно драматичніше, — адже вона така молода й тепер знову хоче жити, — хоч усі знали, що це неможливо. Дехто запитував себе: «А що, якби це трапилося зі мною? Я маю нагоду жити повноцінно. На що я її витрачаю?»

Були й такі, що не займалися пошуками відповіді; вони вже давно опустили руки й існували тепер у світі, в якому немає ні життя ні смерті, ні часу ні простору. Інші, однак, серйозно замислились, і Марі була однією з них.

Вероніка на мить перестала грати й побачила в саду Марі. Такий холод, а на ній — тільки легенька куртка? Їй що, життя не дороге?

«Ні, це ж я хотіла вмерти».

Знову торкнулася клавішів. В останні дні свого життя вона нарешті здійснила найбільшу свою мрію: віддалася музиці серцем і душею, грала, скільки хотіла й коли хотіла. Не мало значення, що публіка її складалася з одного-єдиного шизофреніка; він розумів її музику, і це було найголовніше.

Марі ніколи не спадало на думку накласти на себе руки. Якраз навпаки, п’ять років тому, в тому самому кінотеатрі, в якому побувала нині, вона приголомшено дивилася фільм про злиденне життя в Сальвадорі й думала, наскільки важливим є її власне. Тепер — коли діти її вже повиростали й почали працювати — вона покине свою нудну, одноманітну адвокатську працю і присвятить себе роботі в якійсь гуманітарній організації. Ширилися чутки про громадянську війну, але Марі в них не вірила. Ні, наприкінці двадцятого століття Європейське Співтовариство нізащо не дозволить, аби на їхніх кордонах вибухла нова війна.

На протилежному боці земної кулі не бракувало, одначе, трагедій, і однією з них була трагедія Сальвадору, де напівголодні діти жили на вулицях і займалися проституцією.

— Який жах, — сказала вона своєму чоловікові, котрий сидів поруч.

Той кивнув головою.

Марі постійно відкладала своє рішення, але, можливо, саме тепер настав час поговорити про це з чоловіком. Вони досягли в житті всього, що могли, — мали дім, роботу, гарних дітей, достатній комфорт, можливість культурного відпочинку. Чому б тепер не зробити щось для інших? Марі мала контакти з Червоним Хрестом і знала, що в багатьох кутках світу завжди потрібні добровольці.

Вона втомилася від боротьби з бюрократією й судочинством, не маючи змоги допомогти людям, котрі роками намагалися розв’язати проблеми, до виникнення яких самі не були причетними. А працюючи на Червоний Хрест, зможе відразу бачити наслідки своєї роботи.

Вирішила, що після фільму запросить чоловіка на каву й там усе обговорить.

Саме тоді, коли на екрані з’явився якийсь сальвадорський урядовець із занудними виправданнями чергової несправедливості, Марі зненацька відчула, що серце їй забилося швидше.

«Дрібниці, — подумала Марі. — Мабуть, на неї вплинула гнітюча атмосфера фільму; якщо це не припиниться, вона вийде у фойє ковтнути свіжого повітря».

Але події розвивалися за власним сценарієм: серце калатало дедалі швидше, всю її вкрив холодний піт.

Марі злякалась і спробувала зосередитись на фільмі, щоб розвіяти лихі думки, але збагнула, що вже не годна стежити за екраном. Вона бачила кадри й субтитри, але водночас ніби опинилася в цілком іншій реальності, дивній і безладній, в якомусь невідомому їй світі.

— Мені погано, — сказала вона чоловікові.

Не хотіла в цьому зізнаватися, бо це означало б визнати, що з нею коїться щось не те, але не могла більше терпіти.

— Вийдім звідси, — сказав він.

Взявши дружину за руку, відчув, що вона крижана.

— Не знаю, чи зможу. Що це таке зі мною діється?

Чоловік так само злякався. По обличчю Марі струменів піт, очі її дивно світилися.

— Не хвилюйся. Зараз я викличу лікаря.

Її охопив відчай. У його словах був сенс, але все інше — кінотеатр, напівтемрява, люди, що сиділи рядами перед сяючим екраном, — все це повнилося загрозою. Була певна, що вона — жива, могла навіть помацати те життя пальцями, немовби воно загусло навколо неї. Такого з нею ще не бувало.

— Тільки не залишай мене саму. Я піду з тобою, але поволі.

Вибачаючись перед глядачами, вони почали просуватися до виходу. Серце в грудях гупало, мов шалене, й Марі була певна, абсолютно певна, що вона звідси не вибереться. Все, що вона робила, кожен її порух — коли повільно переставляла ноги,