Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Ось один сторожовий міноносець уповільнив хід, видно, маючи намір наблизитися до нас і зайти з флангу впритул до «Сіріуса». Капітан корабля, перша особа в Королівському англійському флоті, крикнув мені, що на борту в них — дитина, мале хлоп'я, підібране тоді, коли міноносець уже відчалював з порту….

Чи не могли б ви взяти його до себе, командире? У вас йому було б безпечніше, ніж на міноносці, коли почнеться бій…

Я застопорив «Сіріус», наказав спустити лоцманський трап. Жакіне, перший лейтенант, зійшов по трапу на міноносець, щоб узяти хлопчика. А я тим часом, нахилившись над поручнями, питав по-англійськи моряків з міноносця: хто ж він, цей хлопчик, звідки?

Ось що дізнався я з їхніх слів. Кілька польських волонтерів у корабельній шлюпці переправлялися до прибережних передмість Нарвіка, щоб потім швидше досягти узбережжя. Нараз серед руїн маленького будиночка, розбитого бомбою, вони помітили малу дитину, — років трьох, мабуть, не більше… Пробираючись під руїнами, допомагаючи один одному, солдати витягай хлопчика. Він не був поранений, а, здавалося, просто спав важким неспокійним сном, ніби все ще оглушений вибухом бомб. Отак солдати й винесли його, млявого, сонного, беззахисного. Не могли ж вони покинути бідолашну дитину напризволяще, саму серед тих руїн…

Цей не густо забудований особняками квартал, що тонув у садках, здавався в ту нічну пору зовсім мертвим. Бомби влучили і в інші будиночки. Солдати поспішали, щоб не запізнитися до відходу катера, бо через цю їхню пригоду корабель і так затримувався.

До самого узбережжя вони не зустріли нікого, кому могли б передати дитину. Отож змушені були взяти хлоп'я з собою на борт.

— У першому ж порту, куди ви зайдете, чи то в Англії, чи у Франції,— кричав мені капітан, — передасте його Червоному Хресту. А ті вже потім репатріюють його до Норвегії. Зараз уже надто пізно. У нас нема часу придумати щось інше!

Я глянув на годинника. Англійський моряк сказав правду. Надходила північ. А опівночі, як я тобі вже казав, останній солдат союзницької армії мав покинути Нарвік. Опівночі Норвегія ставала країною, окупованою фашистами…

Саме в цей час останні транспорти союзників повинні були вийти у відкрите море. Я не мав уже ні часу, ані права, ризикуючи життям і свободою п'яти чоловік екіпажу, спустити шлюпку й спробувати висадити на сушу малого, який усе ще спав.

Перший лейтенант, прив'язавши хлопчика вірьовкою собі до спини, швидко подерся вгору по лоцманському трапу «Сіріуса».

Раптом з шлюпки пролунав крик: один з поляків розмахував чимось, — певно, то була річ, що належала дитині. Я подав знак матросові, той спустив корабельний канат — швартов, до нього прив'язали річ, якою махав поляк, і шлюпка відчалила. А за хвилину я тримав у руках оксамитового ведмедика; видно, то була улюблена іграшка, і маля з Нарвіка не хотіло розлучатися з нею, аж доки не заснуло, і ведмедик вислизнув йому з рук. Поки лейтенант із хлопчиком на спині піднімався на борт «Сіріуса», я машинально вертів у руках іграшкового ведмедика, і мені здавалося в ту безжалісно-жорстоку воєнну ніч, що й він такий же нещасний, безпорадний, як і це дитя…

Дідусь скінчив розповідати.

Я щойно бачила примарні, повиті туманом обриси фіордів далекого Нарвіка, а тепер переді мною знову була знайома дорога із Ардра до Фовемберга і грива Стріли Амура, що розвівалася на вітрі.

— Ти ніколи не розповідав нам про це… — пробурмотіла я.

Дідусь мовчки покивав головою, потому, ніби зважившись на якесь важливе признання, мовив:

— Бо це для мене спогад… водночас і приємний і страшний. Так, так, страшний.

Обличчя його болісно перекосилося. Руки, стиснуті в кулаки, випнулися на колінах з-під ковдри.

— Дай-но мені віжки, Фанні! — раптом попросив він. — Я сам трошки поправлю.

У ту мить я відчула, який схвильований зараз дідусь. Потім він зробив над собою зусилля і опанував себе.

Вдалині вже бовваніла крізь туман фовемберзька дзвіниця. Ми приїдемо ще до темряви, — не треба буде засвічувати ліхтар на візку. Проте я ладна була б їхати отак ще довго-довго, аби тільки проникнути глибше в таємницю минулого, звідки, здавалося, мале незнайоме хлоп'я подає мені якісь знаки, кличе мене. Хлоп'я, з яким досі була пов'язана тільки назва міста, загубленого десь біля Полярного кола: Нарвік…

— Ти щось дуже мовчазна сьогодні, Фанні! Мені здалося, ніби в голосі діда я чую докір. Невже

Капітан хотів, щоб я сама підтримала цю розмову? Невже цей спогад таким важким тягарем ліг йому на плечі, що він не може скинути його один? І я наважилася:

— Ти чомусь не схотів брати з собою до Старого Корсара Інгвільд. Це через того малюка з Нарвіка, правда?

— Ти вгадала.

— Через те… через те, що вони обоє — норвежці?

— Норвежці!.. Якби тільки це!. — А що ж іще, татуню?

Він сердито випнув уперед підборіддя і тихо зронив такі дивні слова:

— А те, що вони — брат і сестра!

— Та що ти кажеш?! Брат і сестра?!

Я вигукнула це голосно, вкрай приголомшена й здивована.

Капітан суворо глянув на мене.

— Так, брат і сестра, — повторив він. — Інгвільд — сестра того хлопчика, взятого нами на борт «Сіріуса».

Потому він скоромовкою додав ще кілька фраз, які остаточно спантеличили мене:

— І нема чого дзвонити про це. по всіх усюдах, запам'ятай! Це нічого не дасть. Бо вона… вона не знає, що в неї був брат.

— Не знає? Чому не знає? Хіба ж можна…

Я урвала на півслові, бо мені перехопило дух і я не могла нічого сказати, почуваючи, що паморочиться в голові.

Капітан не зводив з мене пильного погляду, губи йому дивно сіпались, і вигляд він мав якийсь наче присоромлений, ніяковий.