Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

— Жак Відважний! — повторила Бабета. І обличчя її набрало дуже серйозного виразу.

Ця коротка розмова відразу зблизила Жака з Бабетою.

Якось надвечір, коли читальня майже спорожніла, Жак, стоячи за своєю конторкою, захопився читанням і не помітив, як до нього підійшла Бабета.

— Що ти читаєш, братику?

— Навряд чи тобі ця книжка сподобається.

— Дай все ж таки я подивлюся. — І, перехилившись через його плече, Бабета прочитала вголос: — Марат. «Кайдани рабства». А тобі подобається?

— Мені — дуже.

— Ну, скажи мені, про що вона.

— Та бачиш… автор розповідає… — Жак підшукував зрозумілі слова. — Він стверджує, що боротьба проти тиранії — природне право і навіть священний обов'язок народів…

— Стривай, хто її написав? Тут видрукувано: «Марат». Я такого прізвища не чула.

Жак зніяковів. Сам він майже нічого не чув про автора. Що ж розповісти про нього Бабеті?

— Марат — лікар. Тільки він зараз не лікує хворих, а пише книги й статті, виступає де може, проповідуючи рівність людей.

— Я гадаю, що зрозуміла б його книгу, якби прочитала власними очима те, що написано. Ти даремно, братику, думаєш, що мене цікавить лише рукоділля. Хочеш, я розкажу тобі, що зі мною сталося у неділю?

— Розкажи.

— Я пішла у церкву на месу, взяла з собою, як завжди, молитовник, а це був зовсім і не молитовник…

Бабета пожвавішала. Від її стриманості не лишилося й сліду, сині очі блищали.

— Розумієш, то був зовсім не молитовник! — повторила вона.

— Тобто як? Не розумію.

— То була світська книжка — «Пригоди Телемака» Фенелона[12]. Я читала її вдома, та так захопилася, що взяла з собою до церкви, а молитовника залишила на столі.

Обоє дружно засміялися.

— Уявляю, як ти злякалася.

— Ще б пак! Я швиденько згорнула книжку, прикрила її, як могла, шаллю, а сама вже, певна річ, думала не про молитву і не про те, що проповідував кюре. У мене була тільки одна думка: щоб ні він, ні Жакета, з якою я була в церкві, нічого не помітили. Як ти вважаєш, велика я грішниця?

І вона знову засміялася. Жак радісно дивився на неї. До чого ж не схожа вона на сестер: балакучу Віолету й пихату Жанету!

Тим часом Бабета легко підвелася зі стільця і попрямувала до дверей. А Жакові так не хотілося, щоб вона пішла!

— Бабето, куди ти? Я хочу сказати тобі щось важливе…

Бабета зупинилася, підвела на нього очі.

— Про що це ти?

— Ти розказала мені свою маленьку таємницю. І я теж хочу довірити тобі свою, і навіть не маленьку.

І, скоряючися несвідомому поривові, Жак розповів їй усе, що сам знав про Фірмена Одрі. Бабета слухала, затамувавши подих.

— Що я можу зробити? Як допомогти тобі у твоїх пошуках?

— Боюся, що ти мені нічим не можеш допомогти. Ось я дізнався, що Фірменову наречену звали Ежені Леклер чи Лефлер, що вона була швачкою і після його арешту збожеволіла.

— Зажди, зажди!.. — Бабета наморщила лоба, силкуючись щось пригадати.

— Невже ти допоможеш мені її знайти?

— Не знаю… Можливо, все це дурниці, звичайний збіг. Не хочу тобі подавати надії завчасно.

— Кажи, кажи, не тягни!

— Розумієш, тут, на вулиці Муфтар, живе швачка, себто вона не швачка… — хвилюючись і збиваючись, говорила Бабета. — Тепер вона вишиває хусточки й косинки, але колись шила й білизну… Вона божевільна, прізвища її я не знаю. Але ім'я Ежені. У кварталі її називають Співуча Сорока. Можливо, що це вона й є. Я, певна річ, не знаю. Та Віолета оце недавно щось їй замовляла…

— Віолета? Треба зараз же з нею поговорити.

— Не поспішай, братику! Навіть і не думай говорити з нею без мене. Ти ж знаєш, яка вона насмішниця. Я поговорю з нею сама.

Залишившись на самоті, Жак відчув розкаяння. Адже, розказавши Бабеті про Фірмена, він мимоволі погрішив проти отця Поля. Та відразу ж і заспокоївся. «Бабета обов'язково збереже таємницю. Їй можна довіритися в усьому! До того ж вона обіцяла мені допомогти!»

За кілька днів Бабеті пощастило влаштувати так, щоб вони залишилися утрьох.

— Послухай, Віолето! — звернулася Бабета до сестри. — Як звати ту жінку, яка виплела тобі з мережив косинку? Пам'ятаєш, та косинка ще нам усім так сподобалася!

— Співуча Сорока! А навіщо тобі?

— А як її справжнє ім'я? Адже ж має бути у неї ім'я!

— Якщо вона божевільна, то чи не однаково, як її звати!

— Послухай, Віолето, ти можеш бути серйозною хоча б хвилину? Розкажи до пуття усе, що ти про неї знаєш.

— А навіщо це тобі?

— Це потрібно не мені, а Жакові.

— Жакові? Чи не книжку якусь він хоче у неї купити? Але у неї розуму не більше, ніж у її сороки… Жак, що ти хочеш про неї дізнатися?

— Насамперед її ім'я.

— А для чого?

Я знаю сам: її звати Ежені. А прізвище Лекер. І зовсім не Лекер!

— Тоді Лефлер.

— А може, ні Лекер, ні Лефлер, а Лемер!

— Припини дуріти, Віолето! — гримнув на неї Жак.

Дівчата ще ніколи не бачили його таким сердитим.

Та Жак одразу ж зрозумів, що суворістю може зіпсувати всю справу, і сказав уже іншим тоном: