Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

Приблизно те саме й сталося в Нью-Гаррісі. Роботарі Говерса працювали, загалом кажучи, бездоганно. Вони дуже чутливо сприймали навіть найменші зміни коливань і сигналів керування. Саме це й допомогло нам.

Звісно, становище врятував не я, а Джім Вінстон. Він звернувся по допомогу до своїх приятелів, радіоінженерів, які живуть у одній з Червоних країн. Джім розповів їм, користуючись своїм короткохвильним передавальником, про перемогу Говерса. Він сказав їм, що, на його думку, Говерс помилився, якщо не передбачив можливості допомоги з їхньої сторони. І друзі Джіма, інженери, допомогли нам. Протягом семи днів тривали підготовчі випробування.

Джім умовився з своїми приятелями інженерами, що вони за допомогою своєї потужної короткохвильної станції впливатимуть на автоматів щодня о дванадцятій годині. Ми акуратно стежили і бачили, як ця потужна станція поволі підкоряла собі роботарів. І, коли ми побачили, як усі роботарі о дванадцятій годині дня, ніби на знак згоди, піднесли ліві руки, — ми остаточно переконалися, що Джонатан Говерс помилився і перемога за нами.

Далі все пішло якнайлегше. Ми умовились з страйковим комітетом, який уже готовий був здати свої позиції, відносно походу робітників до палацу Говерса. Але це був тільки жест — нічого більше. Роботарі, що скорилися потужному потокові радіохвиль другого передавальника, покинули працю і пішли разом з нами. Передавальник Джонатана Говерса був безсилий примусити їх продовжувати роботу біля верстатів. Перемога, справжня перемога, була за нами друже Джоні!

Що було далі, ти, певно, вже знаєш. А втім, можу тобі коротенько розповісти. Говерс здався. Він згодився на всі умови страйкового комітету. Я думаю, що дивне видовище єдиного походу робітників і стальних роботарів повз його палац дуже сильно вплинуло на його нерви. Виробництво роботарів припинено. Не роботарі перемогли страйк, а страйк переміг Говерса.

Капіталіст, що зробив роботарів, злякався утвореної ним армії. Він зрозумів, що ця армія не тільки не корисна, а й може в першу-ліпшу хвилину вийти з-під його керування і рушити на нього залізною стіною. Всіх роботарів, які випустив Говерс, покладено до залізобетонних складів. Говерс хотів навіть знищити їх. Але потім, під впливом інженерів, не зробив цього. Роботарі лежать на складах під міцною вартою — до певного часу.

Але не турбуйся, Джоні, ми знаємо, де вони. Якщо Говерс сподівається ще колись використати їх, — то й ми не кидаємо такої сподіванки.

Якщо треба буде, ми зуміємо відчинити склади і вивести звідти стальних людей. Що скаже Джонатан Говерс, що скажуть його друзі, коли в рішучу хвилину армія стальних роботарів рушить разом з нами — на революційні барикади?..

Твій Тім Кроунті».[1]

Гроза заважала професорові Екслеру. Він із грюкотом відсунув своє крісло і, зсунувши окуляри на лоб, нервово заходив по кімнаті, вимірюючи довгими кроками сторони й діагоналі її прямокутника. Справді, безнастанні виблиски й різкі удари грому ніяк не допомагали мисленню.

Проте, професор Екслер не звернув би ніякісінької уваги на грозу, якби не попередні події. Він гнівно поглянув на круглий стіл, де стояла масивна скриня з мармуру — і ще швидше заходив по діагоналі кімнати.

Ця скриня!.. У листі, якого професор одержав сьогодні ранком, було написано просто:

«Любий дядю. Я несподівано захопився роботами місцевих кустарів, що чудово вироблюють з мармуру різні речі. Я придбав у них цю чудову скриню з суцільної брили мармуру й надсилаю її вам на ознаку моєї пошани. Покладіть туди свої рукописи, засуньте туди, до речі, мого ворога — вашого лютого бульдога Джіма, щоб він менше гавкав. Одне слово, використайте як хочете цей подарунок вашого племінника, що шанує і любить вас — навіть так, що сьогодні ж виїздить до вас власною персоною. Ваш Дік».

Рукописи — до цієї огидної важкої споруди?.. Улюбленого бульдога Джіма — в цю незграбну річ?.. Ні, Дік, хоч він і племінник професора Екслера, надто багато бере на себе. Що за нахабство, що за розбещеність!

Знов майнула блискавка, знов прогуркотів і розсипався на важкі уламки грім. Гроза лютувала. До кімнати постукали.

— Увійдіть!

На порозі показалася худорлява жіноча постать. Економка професора, містрис Пунд, несміливо промовила:

— Пане професоре, у вас знову незачинене вікно. Не дай того лиха, блискавка вдарить…

— Ідіть геть! Ну? — гримнув професор грізніше від грому.

— Мене вже немає… немає!

Двері знову зачинилися. Професор, засунувши руки в кишені, люто дивився на ручку дверей, що ще кілька секунд ледве помітно рухалася. Містрис Пунд не здавала позицій одразу. Професор тупнув ногою:

— Ну?

Ручка завмерла. І тієї ж хвилини професор Екслер почув позад себе якесь дивне шипіння, навіть із легким присвистом. Наче з крана виходив газ. Професор швидко повернувся на закаблуках — і застиг від здивування.

На підвіконні сяяла дивна голуба вогняна куля. Вона помітно вібрувала, здригувала всім своїм вогняним тілом. Вона нагадувала чимсь їжака; тільки замість голок в усі боки від неї стирчало щось подібне до моху… Ні, не стирчало, а переливалося голубим сяйвом, пухнастим і химерним. Куля коливалася на вікні, ніби збираючися стрибнути в кімнату. Від неї виходило це дивне шипіння: то підсмажувалася й шипіла фарба на вікні.

Професор не встиг навіть витягти руки з кишень, а куля вже м’яко гойднулася, відірвалася від підвіконня й попливла, немов іграшковий повітряний балон, що втратив уже свою силу, вздовж кімнати. Вона коливалася, вона плавко оминала речі, ніби навмисне обходячи їх.

Ні, професор Екслер не злякався. Щоправда, очі його