Читати книгу - "Журавлиний крик"

стерні чобітьми, підбігли до окопчика й розрядили в нього свої автомати. Молодий, з байдужими очима автоматник у плямистому розвідницькому комбінезоні нагнувся над ним, шарпнув за мокрий комір його шинелі й гидливо кинув, м’яко стукнувши скронею об мокру стіну окопу. Він постояв над убитим, не знаючи, що б іще йому заподіяти, і люто штовхнув чоботом протигазну сумку, яку боєць забув увечері на бруствері. З сумки випав шматок черствого хліба, кілька обойм патронів та потріпана стара книжка в чорній обкладинці — «Життя Бенвенуто Челліні, флорентійця, написане ним самим». Відкинута на стерню, вона розгорнулась, і ранковий вітер, що почав уже розганяти туман, помалу ворушив її зачитані, потерті сторінки… 15

Почувши далеку, знайому по темпу чергу німецького кулемета, Карпенко рвонув двері й гучним голосом, здатним підняти полк, закричав у сторожку:

— До збро-о-ої!!!

Глечик і Свист, мружачи заспані очі на замурзаних, невмитих обличчях, кинулися до дверей. Свист спросоння не міг попасти в рукава шинелі, незграбно розпинаючи її, і так і вискочив із сторожки, безтямно озираючись довкола. Овсєєв блиснув переляком на раптово зблідлому обличчі, мерщій скочив у траншею і причаївся в окопчику. Карпенко тим часом теж зайняв своє укриття й заклацав затвором, заряджаючи кулемет.

Якийсь час вони всі вичікували, боячись потривожити тишу, але попереду нікого не було. Тоді тривога потроху вляглася, бійці розгледілися, заговорили, і Карпенко, згадавши, що нема Пшеничного, голосно й сердито вилаявся:

— Де Пшеничний, гаспидська морда? Що це таке?

Свист і Овсєєв, які вперше почули, що пропав боєць, здивовано подивилися на старшину. Ця подія з Пшеничним неприємно вразила їх, але треба було стежити за дорогою, бо, відчували вони, там сталось щось важливіше.

Опираючись руками об не дуже високий край окопу, старшина пильно вдивлявся в туман і з злістю думав про цього Пшеничного, недотепу Фішера, який мовчки сидів у полі, не подаючи ніякого знаку, та про те невідоме попереду, що прорвалося пострілами. Карпенко не сумнівався, що в селі вже німці, він тільки не знав, коли вони вигулькнуть з туману, і боявся, щоб Фішер, якщо, крий боже, задрімає, не потрапив до їхніх рук. На якийсь там стійкий опір цього нездарного бійця-«вченого» командир і не сподівався, він вважав би за краще, щоб той зараз просто прибіг до своїх.

Але Фішер не біг, а через якийсь час на переїзді почулося далеке торохтіння мотоциклів. Карпенко глянув на Свиста, який, безпечно висунувшись з окопу, вдивлявся в дорогу, на Овсєєва, що низько пригнувся до бруствера, і теж уп’явся очима в далечінь. Глечика за рогом сторожки йому не було видно, і старшина владно скомандував:

— Увага! До мене не стріляти! Замри!!!

Він і сам припав до приклада свого «дегтяря», хижо вімкнув над переніссям широкі густі брови й напружено зіщулився. І в ту мить усі почули, як на пагорку забахкали рідкі одиночні постріли, і з туману виповзли мотоцикли.

— Навіщо? Навіщо? — не розуміючи, чому не рятується Фішер, закричав старшина. — Тікай же! Ех ти, роз-зя…

Він не докінчив свого докору, бо постріли вже стихли, а мотоцикли котили собі далі. Карпенко чекав, що Фішер, може, ще вибіжить у низинку, а потім став думати, що боєць затаївся, пропускаючи німців, але невдовзі гримнув одиночний постріл, який, очевидно, відразу й затримав усю мотоциклетну колону. Старшина здивувався, зовсім не знаючи, як це розуміти, і скам’янів, уражений незвичайною сутичкою, що сталася в полі біля двох кремезних беріз.

З цього заціпеніння його вивів погрозливий вигук Свиста:

— Ах ви, собаки! Я ж вам зараз уліплю!

Він схопився за свій петеер, але було ще рано, і старшина крикнув:

— Стій! Я тебе вліплю!

Бронебійник невдоволено повернув голову, проте послухався й, очевидно, зробив добре. Не минуло й хвилини, як біля беріз випливли з туману два бронетранспортери; вони зупинилися коло переднього мотоцикла, трохи постояли й потім повільніше, ніж досі, явно остерігаючись, почали спускатися по дорозі вниз. За ними рушила вервечка мотоциклів.

Уже зовсім розвиднілося, крізь розірваний вітром туман показалося вгорі клоччя невисоких хмар, де-не-де між їх щільними завісами сиротливо блищали прогалини блакиті.

Карпенко зрозумів, що воно починається. Транспортери дуже занепокоїли його, але старшина зібрав усю неабияку силу своєї вдачі і тільки зціпив зуби. Щоб ударити напевно і з користю, треба було підпустити їх якнайближче, і Карпенко визначив для цього рубіж на дорозі — місток кроків за двісті від переїзду.

— Свист! — гукнув він бронебійникові. — Дивися, хлопче, почнеш із заднього. Чуєш?

— Будь спок! — коротко озвався Свист, наводячи на машини довгий ствол свого петеера.

Переїзд затих. За лінією залізниці в траншеї причаїлися четверо його захисників. Заклопотаний Карпенко вже не дивився на своїх бійців і не бачив, як зморщилося молоде обличчя Глечика, що на самоті засів за рогом сторожки, як насторожено причаївся за бруствером Овсєєв, як напружився за націленим петеером Свист. Перебігаючи сюди, в траншею, боєць десь загубив пілотку й тепер увібрав у плечі голову, на якій на всі боки стирчали його коротко обстрижені лляні вихри.

Передній транспортер ще не досягнув містка, коли з нього несподівано й глухо пролунало «бу-бу-бу-бу…» і відразу ж по залізниці, брустверу, по даху сторожки й ще десь позаду, з шаленою люттю розкидаючи землю й тріски, прогуркотіла черга розривних великокаліберних куль. Карпенко схаменувся, коли на його щоку бризнуло гряззю, але втиратися вже не було коли. Подумавши, що вороги помітили їх, старшина старанно прицілився й дав першу довгу чергу.

Крізь гуркіт пострілів він почув, як поруч дзвінко стукнув Свистів петеер і на броні передньої машини блиснула зла іскорка. Транспортер крутнувся вбік, тицьнувся передніми колесами в канаву і став. Старшина відпустив під пальцями курок, а в той час другий транспортер вискочив наперед. Знову поруч, боляче віддавшись у вухах, гримнув другий постріл Свиста, і