Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Солодкі, веселі, на позір невинні хвилини, а проте в їхньому затишку може визрівати несподіване для нас нещастя; ось чому любовне життя сповнене найбільших контрастів; раптовий сірчаний і смоляний дощ спадає в цьому житті слідом за найпогіднішими моментами, а ми, так і не навчені цією бідою, одразу оселяємося знову на узбіччях кратера, звідки може вивергнутися лише катастрофа. Я жив безтурботно, як усі ті, хто вірить у тривалість свого щастя. Таке блаженство потрібне, аби спородити муку — і блаженний стан, зрештою, повертається, аби час від часу гамувати біль, — ось чому людина може бути щирою з іншими і навіть сама з собою, коли хвалиться любов’ю жінки, хоча, нічого гріха таїти, їхні взаємини підточує болісний неспокій — підточує нишком, нікому не сповірений, зраджений мимоволі запитаннями, слідством. Та що неспокій не міг би виникнути без попереднього блаженства і навіть потім спорадичне блаженство залишається потрібним, аби допомагати зносити муку й запобігати розриву, то приховування таємного пекла, яким стає співжиття з цією жінкою, ба більше, комедія, коли ми хизуємося нібито щасливим романом, містять якесь зерно істини, безпосередній зв’язок між причиною і наслідком, одну з умов, що уможливлює страждання.

Я вже не дивувався, що Альбертина завжди в мене під рукою і що завтра вона поїде лише зі мною чи під опікою Андре. Ці навички спільного життя, ці чіткі межі мого існування, відкритого тільки для Альбертини, а також (у майбутньому, ще невідомому мені плані мого подальшого життя, ніби накреслений архітектором план будівель, які постане геть-то пізніше) далекі, рівнобіжні цим, але ширші межі, які назначують у мені мовби самотній скит, штивну і трохи монотонну формулу моїх прийдешніх походеньок, — усе те насправді визначила наперед та бальбецька ніч, коли Альбертина в потязі призналася мені, хто її виховав, і я запраг будь-що вберегти її від певних упливів і кілька днів не відпускати від себе ні на крок. Ішов день за днем, звички стали механічними; але, — як так сенс певних обрядів пробує з’ясувати історія, — комусь, хто мене запитав би, чого я цураюся людей, чого уникаю ходити навіть до театру, я міг би (а не хотів би!) відповісти, що спричинилася до цього вечірня туга і потреба довести самому собі (в наступні після того вечора дні), що та, про чиє грішне дитинство я дізнався, не матиме тепер змоги наражатися на давні спокуси — якщо її до того потягне. Про такі можливості я вже не так-то й часто думав, проте щось ще невиразно жевріло в моїй свідомості. Нищення цих можливостей чи принаймні спроби їх нищити день при дні запевне стали причиною, чому мені так подобалося цілувати ці щічки, не гарніші від багатьох інших; під кожною, бодай трохи глибокою тілесною насолодою чаїться постійна загроза.

* * *

Я присягався Альбертині: якщо я з нею кудись не рушатиму, то братимуся до роботи. Але назавтра, немов користаючи з нашого сну, дім якимсь дивом переїжджав деінде, і я прокидався за іншої погоди, в іншому підсонні. Коли ж ви сходите на берег у новому краю, вам не до праці — треба ще тут оббутися. А іншим краєм був для мене кожен день. Чи ж міг я розпізнати бодай свої лінощі, якщо вони виявлялися у щораз нових формах? Іноді в безнадійно дощові, якщо вірити прогнозам, дні, саме сидіння в домі, оточеному рівною й одноманітною пеленою води, крило в собі якісь плинні солодощі, миротворну тишу, чари морської подорожі; іншим разом, погідного дня, лежачи нерухомо в ліжку, я дозволяв тіням кружляти довкола себе, як довкола стовбура дерева. А ще іноді, при перших дзвонах поблизького кляштору, рідких, як уранішні молільниці, під знаком темного неба, ледь вибіленого крупою, розтопленою й розпорошеною теплим вітром, я вже розпізнавав один із тих бурхливих, безладних і любих днів, коли дахи, змочені короткими шквалами й сушені вітром або сонячним промінням, зливають, вуркочучи, з себе струмки і в очікуванні, поки борвій схопиться знову, пригладжують свої дахівки, такі мінливі у блиску непевного сонця, наче голубине горлечко; один із днів, сповнених погодних перепадів, вихорів, бур, днів для ледаря не втрачених, бо його захоплює діяльність, яку за нього, виступаючи нібито від його імени, розвинула атмосфера; дні схожі на дні заколоту чи війни, які не здаються марними учневі-прогульникові, бо, никаючи побіля Палацу Справедливости або читаючи газети, лобуряка має ілюзію, що, хоча він і не виконав завдань, зате в сьогоднішніх подіях знайшов поживу для розуму і виправдання своєму прогулові; дні, зрештою, подібні до тих, коли в нашому житті відбувається якийсь винятковий злам, і той, хто й за холодну воду не брався, вірить, що ці дні, як усе пережениться, прищеплять йому звичку до праці. Як-от, наприклад, ранок, коли хтось іде на поєдинок, на якому доведеться битися до крови, і тут зненацька йому виразно відкривається, в момент, коли він, може, накладе головою, ціна життя: він міг би з нього скористатися, аби написати якийсь твір чи бодай набутися на цьому світі, а тим часом звів його на пшик. «Якщо мене не вб’ють, — мовить він сам собі, — зараз же візьмуся до праці! І гулятиму тепер на всю губу!» Життя набрало враз у його очах величезної вартости, бо він уявив собі, що воно може дати багато чого, а не ту крихту, яку од нього брав зазвичай. Тепер він його бачить крізь призму своїх мрій, а не таким, яким — кому це краще знати, як не йому! — він зумів його зробити, себто геть жалюгідним. Життя одразу сповнилося працею, подорожами, виправами в гори, всіма гарними речами, які (каже він собі) фатальний кінець герцю може знищити; а сам при цьому забуває, що як ще не йшлося про герць, усе знищували його лихі звички, і вони й далі робили б своє діло — не треба було б і дуелі. Він вертається додому без жодної подряпини. І напорюється на ті самі бар’єри для розваг, виправ, подорожей, усього, чого щойно загрожувала навік позбавити його смерть; перешкод вистачає на все життя. Що ж до праці, то він умиває руки: виняткові обставини підсичують у людині те, що в ній уже закладено: у працьовитому — охоту до праці, а в неробі — ліньки.

Я чинив так, як цей чоловік, і як чинив завжди, від тих давніх часів,