Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Наше улюблене болото, щоб його качка копнула, підходило практично до самої колії. За одне це йому прощалися всі його гріхи, бо ми не зустріли серед мочар і куп сміття жодного добре вбраного чоловіка, який міг би на нас донести.

Місцевість змінилася. Листяний ліс поступився місцем сосновому, і лиш де-не-де траплялися дуб та береза.

Довкола двірця бродівчани понасипали якогось шутру, гілок, тирси і соломи.

Сам бродівський двірець серед цього сміття виглядав двоповерховим мурованим велетнем, довжелезним, з великою кількістю вікон та димарів, з критим пероном із двома арками по боках і годинником на видноті. Посеред двірця зараз товклося море народу. Дехто з пасажирів стояв і сидів на самій колії, дехто вовтузився біля клунків чи виводків діточок, а руде волосся славного сина славного дідича Накваші світилося на пероні серед тутешніх жителів за милю.

Я гмикнув. Теж мені, знайшов непримітну зовнішність!

Ми розділилися: Янек пішов до кас із наміром використати весь свій шарм і добути бодай один квиток бодай у четвертому класі. А я знайшов розлогу грушку позаду свинарника, прибудованого просто до бічної стіни двірця, і видряпався на неї під дружнє рохкання майбутніх шиночок і ковбасок.

«Напевно, начальник станції розводить», — відсторонено подумав я, поки звір усередині мене, уявляючи оті шиночки і ковбаски, захлинався слиною.

Перон, штрека і вулиця, що вела з міста, мощена дерев’яним настилом з колод, поламаним і прогнилим у багатьох місцях, хоча вздовж неї вже стояли купи акуратних каменюк, мабуть, призначених для її ремонту у якомусь там прийдешньому році, — уся прилегла територія проглядалася звідси мов на долоні. Правду кажучи, територія була глуха і необжита, лише ближче до рогатки перед містом з’являлися одноповерхові хатки, і звідти ж їхали навантажені вози й легкі однокінні пасажирські візки.

Я не розумів двох речей: чому стільки людей зібралися цього ранку на станції в Бродах і куди подівалися всі хатраки, які мали б уже пов’язати нас відповідно до надісланих гончих листів з усіма нашими прикметами і переліком недавніх подвигів. На станції обов’язково має бути експозитура[44] комісаріату цісарсько-королівської поліції Бродів. Та хоч скільки я крутив навсібіч головою, нікого схожого на поліціянтів не бачив. Хатраки або ще спали, або були з головою зайняті ловлею нас. Бог їм у поміч.

Наша задумка була простою: поліція шукала двох. Якщо Янек один придбає квиток і сяде в потяг, є шанс, що інформатори проґавлять цю подію. Але перука все-таки не завадила б.

Щодо мене, то я вдавав, ніби сиджу на дереві просто так і прошу мені не заважати. Підступна думка залишити все й оселитися на болоті до кінця своїх днів була визнана слабодухою і після короткої наради з самим собою відкинута.

Янек вийшов із дверей двірця і радісним не виглядав. Як він там співав? «Ой заб’ю я пана, хоч ’го трохи шкода…»

Так-от, Янека було шкода сильно. Слабодуха думка миттєво повернулася, і її довелося закопувати в землю живцем. Ген із-за обрію почувся стукіт коліс паротяга. Люди на станції пожвавилися, хоча з колій ніхто і не подумав підводитися.

Мій Янек пожвавився теж. Він підступив до жіночки, перев’язаної хрест-навхрест вовняною хусткою й обставленої зусібіч клунками і торбами. Щось сказав. Вона щось відповіла. Він знову щось сказав. Вона захитала головою. Янек відійшов. Не діяв його шарм на тутешнє жіноцтво.

На обрії з’явився паротяг, знервовано пихкаючи димом і подаючи довгий гудок, від якого вмовкали пташки, бо їм, мабуть, теж закладало у вухах. Водночас зі сторони Бродів з’явилася процесія на чолі з вершником у мундирі капітана, двокінним екіпажем із заштореними вікнами і кількома «бурими» у якості супроводу.

Ось де всі поліціянти! Охороняли поважну цяцьку дорогою до вокзалу. Якщо вони всі дружно всядуться в потяг, нам буде непереливки. Усі підозрілі особи будуть перевірені і висаджені. А ми ще й до того всього будемо висаджені в кайданках на руках і ногах.

Думка про болото знову подала голос. Під ложечкою засмоктало. Я пожалкував, що не маю при собі вогнепальної зброї. Зброя дає вам відчуття впевненості, і ви не робите глупств. Бо у вас є зброя — і цього достатньо. І зовсім не обов’язково з неї стріляти. Достатньо просто витягнути її і показати супротивнику.

Якби в мене була вогнепальна зброя три тижні тому, я б не став убивати.

Тим часом Януш Губицький, не помічаючи ні паротяга, ні екіпажа, ні озброєних стражів порядку, які саме розчищали прохід крізь натовп, підійшов до пари, яка щось жваво обговорювала. Точніше, чоловік стояв, понуривши голову, а не інакше як його матуся щось утовкмачувала йому в цю голову, вказуючи то на колію, то на місто. Я наче на власні вуха чув, як Януш чемно привітався і почав плести їм три міхи вовни.

Двері оббитої дорого́ю тканиною карети відчинилися, і звідти вийшов намісник Галичини Філіп Залеський. Директора поліції цього разу з ним не було. Біля вагона першого класу його вже чекав улесливо зігнутий колійовець у своїй зеленій уніформі.

Виявляється, увесь цей час, поки ми переховувалися, знайомий нам намісник перебував на території Бродівського повіту! І саме зараз повертався до своєї резиденції. І якщо Януш трапиться йому на очі…

Я зіскочив з дерева і врізався в натовп із протилежної від Янека сторони, нагло торуючи собі шлях до колії. Несподівана штовханина й обурливі вигуки людей привернули увагу поліції, намісник заквапився, а двоє хатраків рушили в напрямку до мене.

Потяг із шипінням і скреготом зупинився на відстані витягнутої руки.

Я вкляк на місці і спокійним як двері голосом повідомив людям довкола мене, що вже був