Читати книгу - "Тінь Каравели"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ні, я все розумів. Певно, тому, що дуже любив траву. В середині зими, коли крокви нашого флігеля потріскували від снігового вантажу, мені снилася казкова круча, заросла коноплями і полином, бузкове небо й щербатий місяць над дахами Зарічної слободи. По крутій стежинці серед лоскотливих стеблин і листя я біг до води, стрибав з приступки на приступку. Темні волоті високих рослин пролітали біля щік. У повітрі стояв запах мокрого річкового піску і трав.
Посеред ночі я прокидався від пекучого суму за літом, за шелестом трави і теплим вітром, який пахне вологим листям тополь. За вікнами, як змерзла кішка, шкреблася поземка. Мені хотілося плакати, але це було марно: зимові місяці попереду здавалися нескінченними, як ті десять років, які я прожив на світі.
Але якось серед зими я побачив свіжу зелень.
У палісаднику поряд із нашим флігелем я влаштовував собі сніговий бліндаж. Дерев'яна лопата була вдвічі вища за мене. Держално чіплялося за кущі, і сухий, сипучий сніг падав мені за комір. За коміром він противно танув, і колючий шарф муляв.
Возитися з бліндажем не дуже хотілося. Та ще менше хотілося йти додому, бо одразу засадять за уроки. Правда, сестра Тетяна зараз жила не з нами: вона вийшла заміж за льотчика і поїхала. у Ростов. Але мати стежила за моїм навчанням так само прискіпливо, як Тетяна…
Я вирізав у сніговій товщі квадратну яму, оточив її бруствером і почав розчищати дно. І от разом з сніговими крихтами лопата винесла на світ чорні грудочки мерзлої землі.
Я так давно не бачив звичайної чорної землі! Опустився на коліна й рукавичками розмів на дні кружечок завбільшки з блюдце. Відкрився п'ятачок чорнозему з мертвими бурими стеблинками і склянкою від пляшки. Поряд із склянкою лежала земляна грудка. Я дав їй щигля. Грудка відскочила. І на її місці, пружно розгинаючись, піднявся мені назустріч яскраво-зелений листочок.
Крихітна зелена стрілочка!
Я приголомшено дивився на це диво.
Відкриття порадувало мене і в той же час якось пригнітило своєю незвичайністю. Тоненький листочок був таким беззахисним серед снігових нагромаджень… Майже не думаючи, подихав я в рукавичку і накрив нею листочок. Потім, задкуючи, вибрався з палісадника й побіг до матері.
Мати була не в дусі. Вона намагалася заштовхати на місце цеглину, що випала з нашої старої грубки. Зловредна цеглина відчайдушно опиралася. Вона ловко вивернулася, впала на залізний приступок і на зло матері розкололася. Мати плюнула…
— Там у палісаднику травинка… — винувато почав я, дивлячись на цегляні половинки.
— Що? — озвалася мати. — Про що ти?
Вона намагалася не перенести досаду з цеглини на мене, але це було важко.
— Ти б краще про уроки згадав, — сказала мати. — Довчився до третього класу, а таблицю множення досі не знаєш.
— Там зовсім зелена травинка, — пригнічено повторив я. Було ясно, що моє відкриття не має для матері ніякого значення.
Але вона все-таки зрозуміла. Запитала:
— Зовсім зелена?
— Так, — відгукнувся я. — Як влітку.
— Ну що ж… — зітхнула мати (і це було, певно, зітхання про літо). — Так буває… Хіба ти ніколи не чув, що зелена травичка зимує під снігом? Дожидається тепла.
Так, я згадав. Я чув, звісно. Тільки вірилося в це не дуже. Але ж тепер я бачив сам!
— Даремно ти розкопав травинку, — сказала мати. — Вона захолоне на повітрі.
— А під снігом не захолоне? Він же крижаний!
— Не такий вже він холодний. Він пухнастий і м'який.
Я побіг у палісадник.
Снігові я не дуже вірив. Тепла рукавичка здавалася більш надійною, але за неї могло влетіти.
Я забрав рукавичку. Вузький листочок стояв сміливо й пружно. Я набрав з гілок найлегшого і найпухнастішого снігу і білим курганчиком засипав травинку. Потім уклав шар снігу важчого. Потім зарівняв яму…
Спогад про сміливий листочок сповнював мене радісним збудженням. Я схопив санчата і збіг у яр. Там мчав з кручі на кручу, поки не прийшли густі темно-сині сутінки. Ввечері мені влетіло. Злипалися очі, і я ніяк не міг розв'язати задачу про ящики з фруктами. Мати назвала мене ледарем, нетямущим, розтелепою і мучителем. Вона розв'язала задачку сама, звеліла йти спати й пообіцяла відлупцювати, хоча ніколи цього не робила.
Я забрався у постіль і почав ревти від образи. Винним себе я не відчував. Важко було зрозуміти, чому якась задачка важливіша від радості, важливіша від чудесної знахідки. Адже травинка була крихітною скалочкою справжнього літа.
А задачка була про груші й абрикоси, яких я ніколи не куштував і бачив тільки на малюнках…
Поплакавши, я вмостився зручніше, посміхнувся вкритому снігом листочку й пошепки запитав: «Не холодно тобі?»
«Що ти!» — відгукнувся він. Витягнувся у стрілку, розгорівся зеленим світлом, і сніг почав осідати й танути навколо, а зашкарублі стеблини на землі наповнилися живим соком і заколивалися.
«Значить, це ти? — запитав я, радісно дихаючи. — Ти — лист перед травою»?»
Він не відповів, лише сніг від нього розбігався все далі, а ніч виповнювалася легким стрімким тупотом.
І ось у темряві я не побачив, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.