Читати книгу - "Карпатський капкан"

діялося в таборі й на стежці, яка вела сюди. Його супутник обперся на смереку, й на його обличчі відбивалася чи то награна нудьга, чи то переживання за Крижня. Під ногами лежав кулемет. Збоку — два тіла вартових, яких Трохимович «прибрав» з поста. Тепер він раз у раз подивлявся в бінокль і коментував:

— Нє відаць ні чорта! Хто ж такія бінокля толькі робіць? Відаць толькі нєйкія плями! Ти штосьці бачиш?

— Поперзавсе, ти дві хвилини тому запитував. По-друге, твій бінокль — часів Паризької комуни. Де ти його тільки надибав?

— Дзє знайшов… Y музєі і знайшов.

— Ти би ще підзорну трубу, як у Наполеона, сюди приволік!

— Што Бог дав, то я і вкрав. А Напалєон — ого-го! З яго падзорнай труби я б усьо побачів, алє яє в музєі нє аказалася. Мнє па штатнаму раскладу артилєрийскі бінокль нє паложана, а мнє ж цікава, а я нічога нє бачу… Вось ти мнє раскажи, Мірон Мікітавіч, як гета в газетах пішуць, — промовив пафосно: — «Чим цяпєр живе спєцатрад, акрамя забойствав і грабяжов мірнага насєльніцтва? Якія кнігі читаюць? Як радзіму нашу савєцкую владу любяць»?

Голова аж бухикнув від такого монологу й вирішив-таки розповісти:

— Живуть тим, чим і всі на війні, — почав водити гвинтівкою й коментувати, що бачив. — Поперзавсе, б’ють воші… голяться… Командир їхній над картою сидить, мудрує щось, записує. Поперзавсе, пика мені його знайома. Не пригадаю… О-о! Крижня ведуть.

— Штосьці довга яни яго ляснимі сцєжкамі вигульвалі. Так я пабєг на пазіцию. Цяпєр ушкваримо!

Він прихопив громіздкий авіаційний кулемет і кинувся згори донизу.

…Крижень похнюплено йшов уперед, продовжуючи грати роль затурканого контрабандиста, що й досі сподівається залишитися живим, відкупитись або просто зіграти на жалості цих вояків незрозуміло якої армії. Нарешті вони увійшли в табір. Крижень зацікавлено, з дурнуватим виразом обличчя почав крутити головою. Вартовий знову дав йому прикладом автомата межи лопатки. Та полонений насправді для себе брав на замітку, де яка зброя, вираховував, скільки тут бійців. Табір невеликий, тут їх не більше десяти осіб, що вселяло надію у швидке завершення операції.

Хоч у цих вояків, для себе зауважив бранець, на шапках тризуби, у багатьох — вишиванки, та відчувається, що вони ставляться байдуже до солдатської моди. Справжній партизан завжди прагне якось себе причепурити — значками, петличками з відзнаками, нашивками. Цим же не цікаво, це — не їхнє, чуже, чужорідне…

Такий і їхній командир, до якого Крижня привели чи то на суд, чи то на розправу… Він сидів за снарядним ящиком, що слугував за письмовий стіл, і щось записував у зошит. На ньому був брудний, потертий цивільний піджак, під ним — вишиванка чорного полотна, на поясі — жовта кобура з наганом. Більше нічого визначного — ні медальки, ні якогось шеврона, щоб якось вирізнятися з-поміж своїх бійців. У полоненого майнула думка: «Вживається в ліс, мабуть, після відпочинку»…

Курвамать штовхнув Крижня вперед, ближче до командира, й доповів:

— Товаришу майор, контрабандиста впіймали. На третій стежі. Прокрадався до кордону. Обшукали, вилучили тисячу рублів, барахло…

— Повішати на хрін, — наказав майор, не підводячи голови. — Трофеї здай ад’ютантові. Для чого ти його сюди привів? Нам не можна себе видавати. Завтра — за кордон, посібників різати… Давай в кущі й тихо, без шуму, мотузку на шию — ти ж знаєш, як це робиться… Не мені тебе вчити.

Крижень, падаючи на коліна й молитовно складаючи руки, заголосив:

— Панночку, не треба, у мене діти! Дві донечки, як вишеньки!

Майор під носа пхинькнув:

— Даси адресу — завітаємо до твоїх «вишеньок», попробуємо їх на смак, — і до Курвамать: — Я довго маю слухати це? Виконуй!

Він сердито зиркнув на вартового, на якусь мить його погляд зачепився за полоненого дядька — і він його впізнав!

— Криже-ень?! Як?! — зірвався на ноги й заверещав: — Тревога! В ружье!

Крижень замахав над головою руками. Курвамать скинув з плеча автомат, але його миттю скосила куля снайпера. Ліс вибухнув автоматно-кулеметним вогнем. Полковник накинувся на майора й притиснув його до землі. Ряжені бійці спецзагону, що за командою зірвалися на ноги, почали падати, скошені кулями. Майор хрипів у руках Крижня, пручався, але той таки скрутив його. Перевернув на живіт і, крехтячи, зв’язав йому руки за спиною, заволодів револьвером і відкинувся до найближчого дерева, водячи очима, чи немає де поруч противників. Підбіг Івченко, метнувся до Крижня, передав йому зброю. У лісі подалі лунали поодинокі постріли та короткі черги. Капітан вказав комусь рукою, мовляв, уперед. Озброєні чоловіки пробігли, на ходу дострілюючи поранених.

Крижень відсапувався, рефлекторно оглядаючись, чи ніхто не заховався поруч.

— Івановичу, все гаразд, ми їх почикрижили, — повідомив Івченко, прислухаючись до останньої автоматної черги, що пролунала здалеку. — Гачок свою справу добре знає.

— А знаєш, кого ми тут виловили? — задихано й навіть радісно запитав Івченка.

— І кого ж?

Крижень штовхнув ногою майора, але той не поворухнувся.

— Дідько! — кинувся до нього, та той уже не дихав.

Він перевернув