Читати книгу - "Новий рік у Стамбулі"

всього кілька дерев, а решту займали фонтани і травники. Були і альтанки. А взагалі ми опинились у промисловій зоні, дуже естетичній і сучасній. І темна будівля електростанції видавалась на тлі пластикових обшивок і фарбованої металевої дахівки промисловою ґотикою. Восени я була у Бориславі і бачила, як безробітні виколупують цеглу на території алмазного заводу, де раніше була електростанція, що постачала колись енергію навіть до Львова. Бачила містки через брудні потоки, зроблені з клепаних чавунних котлів, заржавілий гудок, вивернуті нутрощі печей, два останні чавунні телеграфні ажурні стовпи фірми Сіменс. Бачила «цвинтар» (законсервовані свердловини), напівстерті написи німецькою, польською, їдишем. Минуле для нас, українців, — це завжди руїни, або зґвалтовані євроремонтом пам’ятки. А ця електростанція не просто врятована від мисливців за брухтом, а й вписана в структуру коледжу, який починається відразу, як тільки переступаєш поріг. Шляхетний темний метал, ледь торкнутий патиною іржі, і білий мармур холу. Величезні машини, які можна оглядати згори, і знизу, і збоку, наче звірів, що сплять. Вони не мертві. Кинути вугілля, і все запрацює. Тут усі гвинтики на місці. Ми з Томеком ходимо як зачаровані довкола, фотографуємо, гладимо чавун, вгадуємо, гуманітарії, що то може бути, як воно працює, натискаємо кнопки, потім озираємось, де ж Ладуся. А та стоїть нагорі, вткнула носика у книжку. Ну не відчуває вона краси турбін і мережива труб, втомилась від туристичного неробства. А туристи сюди приїжджають, є крамничка з сувенірами, кав’ярня. Ми знаходимо на першому поверсі всілякі інтерактивні забавки, пов’язані з електрикою, напевно, сюди привозять дітей. Якби я таке мала в дитинстві, я б збожеволіла від щастя і вивчилась би на інженера. Але я мала в своєму розпорядженні лише камінці на березі річки, і зносила їх до хати, хотіла стати геологом. І археологом.

Сюди б Іллю Бека, інженера з Ташкента. Він одержимий старими конструкціями, вони для нього як живі істоти. Птахи і механічні птахи, люди і механічні люди. Зазирни всередину і побачиш, хто є хто. I зрозумієш, що їх об’єднує — вони смертні. Не треба демонізувати машини — вони потребують також нашого піклування. Ілля називає роботів механоїдами і вважає, що у них є свій Бог. Я з ним згодна. Їхній Бог — це не людина, зовсім ні. Це — ідея, яка присутня в кожній машині, ідея реінкарнації.

На що пішов метал з наших заводів? Брухт же переплавляють і щось з нього роблять. У нас коло хати вкрали три металеві стовпи від огорожі, які простояли сорок років і простояли б ще більше. Маю підозру, що розпиляли трубу з якогось ще австрійського заводу, і мій тато десь роздобув ті стовпи. Що з ними зараз? Я ніколи не чула про завод, де переплавляють брухт. Не знаю, як він виглядає, як сортують добрий метал і неякісний. Коло мого Урожа є руді болота, де колись видобували руду і виплавляли з неї залізо. Ще у XVIII столітті.

У нас сорок років працювала пральна машина, перший радянський випуск. Вона жодного разу не зламалась і тепер крутить білизну десь у сусідів. Порвався шланг, що спускав воду, поламався валок, що відтискав білизну, але основну свою функцію машина виконувала.

Чи буде бунт машин коли-небудь? Коли машини протестуватимуть проти вкорочення їм віку. П’ять років роботи — тоді у сміття, хіба це справедливо? Але середній клас переконують, що так треба, і ось-ось з’явиться закон, за яким каратимуть тих, хто не захоче утилізувати холодильник чи електроплиту. Мовляв, це шкідливо для довкілля. Найшкідливіші для довкілля — гроші, точніше, лихоманка споживання, нав’язана країнами першого сорту. Вони не зацікавлені в тому, щоб речі служили довго, щоб їх ремонтували, доглядали, передавали у спадок. Так люди втрачають незалежність, пов’язані одним гріхом глобального марнотратства. Так легше знищити людство.

Я дивлюсь на нерухомі циферблати і думаю, що в разі чогось, якоїсь катастрофи, ця електростанція знову запрацює, бо її зберегли, і частина Стамбулу буде світитись вечорами.

Студенти тут у вільний час створюють абстрактні скульптури на подвір’ї, попід вікнами їдальні в дерев’яних коробках ростуть духмяні трави, які кожен може собі зірвати, а на постаменті між корпусами — старенький кораблик, якому просто віддали шану, а не розібрали і не переплавили.

11

У мене було відчуття, що з тієї миті, як ми вийшли з будови електростанції, цього шедевру інженерної думки, місця гідного вшанування енергії, працьовитості та ощадності, наче ми повертаємось, досягнувши якогось мису, за яким, можливо, і є незвідані землі, але нема на них часу. Життя обмежене часом — іноді це відчуваєш особливо болісно гостро. Ми сіли в напханий автобус і довго їхали стоячи, доки не приїхали в Галату і не зробили прощальне почесне коло. Музиканти вже повиходили, була неділя, надходив вечір. Добре було б застигнути отак під стіною і слухати музику, просто стояти і слухати музику. В одному місці я навіть почула джаз. Для Львова це звична річ — джаз на вулиці.

Лада зайшла до книгарні, де були книги виключно турецькою і дуже багато перекладів з різних мов. Тепер я думаю, що можна було б спитати за давніх турецьких поетів, якось би переклала зі словником. У мене ще залишалось багато лір, витрачати їх не було сенсу, і ми обміняли частину на долари, а тоді в сутінках пішли пити каву у дворі якогось кінотеатру. У кафе на стіні висіла дуже мила картина — котяча сім’я, стилізована під турків, ми сіли під нею. А потім я вийшла сама на вулицю, випивши свою турецьку каву. Падав дощ. Я хотіла на самоті попрощатись зі Стамбулом, що в темряві старішав і шляхетнішав. Дощ капав на порожні столики, зазивайло сховався під дах. Ну — от і все, думала я. Четвертий день Нового року, і я все ще в Туреччині. Колись я мріяла про