Читати книгу - "З ким би побігати"

Дівчинка говорила й далі, але Теодору вже підхопили й понесли тихі підводні течії пам’яті. Вона пригадала той день, коли старійшини зібралися в будинку Фаноріосового внука, аби втретє з того часу, як зведено було цю обитель в Єрусалимі, кинути жереб. За довгі роки, що минули від смерті Фаноріоса, вже дві уродженки острова вирушили туди. Одна збожеволіла після сорока п’яти років, проведених в обителі, і тоді замість неї послали Амариллію, дівчинку із золотими косами. А тепер настала черга змінити і хвору Амариллію, ходили чутки, що й вона занедужала не на тілесну хворобу. У той самий час дванадцятирічна Теодора, гола й засмагла, як стигла слива, валялася на кам’яному уступі у своїй таємній лагуні. Із заплющеними очима снувала вона думки про одного хлопця, який знедавна дражнив її на кожному кроці, — цей нахаба сміявся з її трикутного обличчя, з вічно подряпаних ніг, обзивав «боягузкою» і «дівчуром». А вчора, коли вона сама поверталася з моря, він заступив їй дорогу і зажадав, аби вона йому вклонилася, — тоді він дозволить їй пройти. Вона накинулася на нього, і вони довго борюкалися мовчки — чутні були тільки їхні стогони та сопіння. Теодора дряпалась, кусалась, мов кішка. Вона вже майже подужала його, коли почувся скрип коліс поблизького воза. Хлопець підвівся й утік. Обтрусившись від дорожнього пилу, Теодора побачила, що він їй щось залишив. Це був глиняний ослик на довгій дротяній паличці.

І ніжачись на теплому уступі, гадаючи, що він принесе їй сьогодні, згадуючи різкий і дивний запах, що йшов від його спітнілого тіла, юна Теодора раптом почула чийсь окрик. Вона підвела голову і побачила на вершині гори маленьку постать, яка щодуху бігла в її бік. Теодора підвелася на колінах. Людина, судячи з усього, вискочила з будинку Фаноріосового внука. Ще через хвильку Теодора зрозуміла, що це хлопчик, маленький напівголий хлопчик. Він розмахував руками і несамовито вигукував її ім’я.

Через три дні її спорядили в дорогу. Образа знову закипіла в її серці. Батько і мати були, звичайно, так само нещасні, як вона, але їм і на думку не спало сперечатися з рішенням старійшин острова. Теодора пригадала прощальну вечірку, яку вони їй влаштували, білого ослика, замаяного цвітом, цукрову голову у формі цієї ось єрусалимської башти. І ще клятву, яку їй довелося дати, що вона ніколи-ніколи не покине гостинного будинку з вікном, зверненим на захід, у бік моря.

Точного формулювання клятви Теодора вже не пам’ятала, але, немов у кошмарі, бачила заросле чорним волоссям обличчя голови старійшин і м’ясисті губи попа, який на очах у всього села взяв її долоню і поклав на розпечену залізну пластину. Вона знала, що може добитися свободи, якщо хоч раз закричить від болю, хоч раз тихенько застогне. Але, звівши очі, вона побачила палаючий погляд того хлопця, і гордість не дозволила їй закричати.

Тоненька дівчинка промовляла й далі зі своєї бочки. Теодора зробила глибокий вдих і в трепеті, що охопив її, майже розпізнала запах моря, запах свого відплиття — першої і останньої подорожі до жалюгідного Яффського порту, і побачила довгу дорогу до Єрусалима стареньким автобусом, що пихтів геть по-людськи. Теодора пригадала відчуття фізичного подиву, що наповнило все її тіло, коли вона вперше в житті опинилася не на острові.

А пізньої ночі, коли візник-бухарець висадив Теодору з усіма її пакунками перед ворітьми монастиря, вона зрозуміла, що життя скінчилось. Сестра Амариллія відчинила їй хвіртку, і Теодора була вражена, побачивши це байдуже обличчя — обличчя живцем похованої людини.

За два роки, що вона провела разом із сестрою Амариллією в цьому будинку, в Єрусалимі не побував жоден прочанин. Теодора подорослішала й погарнішала і, дивлячись на Амариллію, в кожній рисці її зів’ялого лиця бачила, що чекає її саму, коли вона виросте і постаріє. Здебільшого Амариллія сиділа на високому стільці коло вікна, зверненого на захід, дивилася туди, де, ймовірно, була Яффа, і чекала. За ті десятки років, які Амариллія провела в ув’язненні, вона забула навіть своїх рідних, літери алфавіту і мешканців Ліксоса, що послали її сюди. Вона стиснулася в одну вузьку лінію, в тонкий шрам вицвілого погляду.

А через місяць після того, як сестра Амариллія вмерла і її поховали у дворі монастиря, прибула трагічна звістка: в Егейському морі вибухнув страшний землетрус — великий землетрус п’ятдесят першого року. Острів розколовся навпіл, а з моря здійнявся гігантський вал, який за одну мить змив усе населення Ліксоса в утробу моря.

Але ні, не про це хотілося Теодорі згадувати тієї миті, коли із зовнішнього світу долинав чистий нахабний голос, що переносив її в дитинство, поховане під товщею води і п’ятдесятьма роками. Теодора не знала, чому вона готова поступитися цьому голосу, що бринить як пісня. Вона з силою притисла кулачки до очей, немов для того, щоб сховатися від образу дівчинки на бочці, і крізь іскри побачила себе — різку, зухвалу і невгамовну Теодору, що стрибає, обійнявшись з двома подружками. А тепер... де ти, реготухо Лександро, легка гірська кізочко, де ти, Катаріно, що була в курсі всіх таємниць моїх? Мешканці села спливли з дна, стукаючись в її заплющені повіки, благаючи згадати їх: сестри, старші брати, двоє її братів-близнюків, які в один день осліпли, бо подивилися на сонце під час затемнення. Їх теж більше нема. І того дурного красеня хлопця.

Рукавом ряси Теодора витерла мокрі очі, перевела погляд на дівчинку, на свої фруктові дерева і подумала, що поводиться як остання ослиця і навіть як негідниця. Дерева гнулися під вагою плодів, які ніхто, окрім неї, не їв. І навіть після нальотів розбійників-школярів сила цих плодів гнила на гіллі. Вона воювала з дітьми тому, що вони крали, а вона не зносить крадіжки, але якщо вона дозволить їм потроху рвати плоди, то, можливо, ця війна враз припиниться...

Від роздумів її відвернула раптова тиша. Дівчинка замовкла і, мабуть, чекала на відповідь.

Зараз, коли оповідачка опустила масивний мегафон, Теодора побачила, яка вона