Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

В одну з тих спекотних ночей небо на північному заході раз-по-раз виблискувало. Мені здавалося, що я чую здалеку глухий грім. Може, якась далека гроза, думав я з надією, але знав, що це очевидний відгомін війни. Отже, вона тривала, може, ніколи вже й не скінчиться. Може, вона є природним станом?

Наступного дня я вирішив усе ж зійти вниз — сам не знав, чому. Спускаючись, намагався не думати більше про камінь з фігового гаю. Але побачивши пляж, усвідомив, що мене привела сюди думка, яку я сам від себе приховував, прагнення таке сильне, що мені почали труситися руки, коли я взявся до його реалізації — я зносив на стос усі палиці, які потрапляли під руки, навіть ті, що були призначені для плота, а також з гори і з гаю. Я вирішив скласти до вечора величезне вогнище і розпалити його цієї ночі. У цей спосіб я хотів прикликати кого-небудь, навіть якби то мала бути смерть. Цілий день я носив дерево, не дбаючи, що раню собі руки і ноги. Я навіть пішов далі, але не в бік каменя, і тягнув по пляжу сухі, покручені старі оливки. Я уявляв собі грецьких рибаків, які зі своїх човнів помітять вогонь. Або якийсь торговельний корабель. Чи такі ще плавають під час війни? Ах, нехай то навіть будуть солдати, хоч би й німці. Нехай мене заберуть хоча б для того, щоб одразу розстріляти. Мені здавалося, що весь острів дивиться на мене іронічно. Я робив йому на зло.

Опівдні побачив на воді якийсь предмет. Він з'являвся поміж сліпучими відблисками сонця, обманював очі. Я вдивлявся в нього, не рухаючись, гадаючи, що то якийсь особливо великий кусок дерева. Потім, однак, усвідомив, що бачу човна. То був пустий човен. Виглядав він нереально, як мара. Мої очі відзвичаїлись від таких обрисів. Я злякався, що в мене галюцинації.

Чалапаючи по воді, а потім плинучи до човна, я був певен, що він пустий. Що це так, як з отими двома маленькими озерцями нагорі, як зі струмком прісної води: коли про щось інтенсивно думаєш, коли чогось прагнеш і за чимось тужиш — тоді ти це дістаєш. Що я дістаю в подарунок човна. Може, спрацював отой невеличкий, видряпаний на камені таємничий напис, може, він просто означав «човен».

Пам’ятаю, яке враження справили на мене залишки фарби на борті, людські, цивілізовані обриси чогось, що було продумане і покликане до життя із задумом, із планом. Човен означав весь отой залишений за мною світ — кораблі й порти, але також бруківку вулиць і кав’ярні, вино і пончики, розклади потягів і газети, банкноти й пошту, пральні й театри. Я плив до того човна, увільнений раптом від Робінзона — тепер він здавався мені якоюсь маячнею, смішною, власне кажучи, зовсім не страшною. І думки, знову з’явилися думки, в усьому своєму багатстві й рухливості, як табун маленьких рибок, що балансують у воді то в один, то в другий бік. Знову з’явився я.

Мені насилу вдалося вивільнити безвладний тягар човна з пастки скель. Я штовхав його перед собою, борючись із хвилями, захлинаючись морською водою. Я штовхав його ліворуч, де, як знав, було плиткіше, і коли торкнувся ногами дна, справи одразу пішли краще. Це була моя найбільша здобич, дерев’яний кит, ковчег, який урятує мені життя. Вода непомітно прибувала, і я усвідомлював, що якби на годину спізнився, човен утік би, несений припливом.

Коли я торкнувся ногами дна і вже міг зазирнути в човен, то побачив те, що мене жахнуло найбільше за багато днів на острові, про що я снив і чого, правду кажучи, сподівався — в човні було тіло. Воно лежало обличчям до дна у воді, яка хлюпотіла. Невелике, закутане в коричневий плащ із плямами соли, без лиця, бо лице пропадало у червоній від крови воді й серед чорного, довгого волосся. Я відпустив човна і в панічному страсі кинувся до берега. Я, мабуть, кричав. Біг по гарячому піску до скель, падав і, обліплений піском, біг знову. Заповз у курінь і звідти побачив, що човен сам прибився до берега і тепер ритмічно, майже кокетливо отирався об пісок. Спокушав. Хробачливе яблуко. Плід, досконалий зверху, з хробаком замість солодкої м’якоті.

Я закопаю тіло жінки і завжди оминатиму це місце. Острів матиме своє кладовище, як справжнє поселення. Я повинен був це зробити. Виходу не було.

Я підвівся і поволі повернувся на берег. Човен скреготнув по піску, а я, худий і бородатий, стояв над цим несподіваним, дивним катафалком.

Мені довелося напружити усі сили — лише зараз виявилось, яким я був слабким. Витягнув човна на пісок і, заплющивши очі, схопив тіло за плечі. Воно було важким від просяклих водою одеж. Коли мені вдалося наполовину перетягти його через борт, від нього відділився клуночок, завинятко. Страшний був цей голос — квиління, писк. Це неможливо, неможливо, думав я. Розвинув з поплямленої ковдрочки дитину, немовля. Я не мав уявлення, скільки їй могло бути днів, місяців, я, мабуть, ніколи не бачив немовляти так близько. Узяв на руки з якимось хвилюванням. Серце моє калатало.

Дитя було легеньке, маленьке, незграбно рухалося. Я відчував цей рух і тепло маленького тіла. Я одночасно боявся, що випущу його і що стисну надто сильно. Розгорнув мокрі, смердючі пелюшки і дізнався, що це хлопчик. Мав темне тоненьке волосся, закриті повіки, повні блакитних жилок. Я розглядав його, як дивну, випадково впійману неїстівну рибу, морську почвару. І саме як такий екземпляр я просто відклав його набік, у тінь скелі. Живе людське дитя.

Я довго копав яму в піску. Пісок сипався назад, але присутність дитини в тіні скелі додавала мені сил. Я не міг її взяти, поки не поховаю матері. Знав також, що не повинен побачити обличчя матері. Я не міг дозволити,