Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

Павло Дьокін: 19-го лютого вранці ми вже були в Києві, поселилися в КМДА, а потім швидко побігли на Майдан. Ми боялися, що Майдан «зачистять»…

Андрій Седлер: Коли ми приїхали на Майдан, то дуже здивувались, що він був майже безлюдний, залишилися тільки ті, кому вже байдуже було на себе, своїх рідних, на все, був ризик повної «зачистки» Майдану. І що мене найбільше здивувало: чо­му люди не пішли до кінця? Хтось каже, що скінчилися боєпри­паси, хтось — що була команда чекати. Ми стояли за метрів 50 від сцени й чекали на команду…

Павло Дьокін: Беркутівці кидали світло-шумові гранати, стріляли. Вони стояли неподалік від головної сцени. Все горіло, барикади палали… Не знаю, чому нас не розігнали — можливо, просто не було команди на це? Наступного дня ми знову з КМДА пішли на барикади, бо забіг хлопець і сказав, що «Бер­кут» відступив. Це напевне з боку беркутівців була певна тактика, щоб заманити людей туди…

Андрій Седлер: Ми побігли до Жовтневого палацу і хотіли сховатися біля барикади, бо мали мінімальну амуніцію: у мене — хокейний шолом, футбольні щитки, в Ігоря — бронежилет, зате в мене була рогатка!..

Павло Дьокін: Нас на першій барикаді залишилося до ста людей, пролунав перший постріл — і люди почали бігти назад не озираючись. Ми з Ігорем Галушкою залишилися спереду — усіх разом було не менш ніж 10-ро, інших побратимів віднесло люд­ською течією назад. Самооборона сиділа позаду і спостерігала за тим, що відбувається… Ми підпалили барикади, ззаду було чутно крики: «Вперед! Вперед!» Ми палили колеса, а з правого боку снайпери поцілили в «черепашку» — люди попадали, і ста­ло зрозуміло, що стріляли не з травматичної зброї. Я зловив себе на думці: це — війна!

Андрій Седлер: Переді мною стояли вевешники з автоматами… я не знав, що робити. Іти вперед нерозумно — вб’ють на міс­ці. Побачив гільзи на своєму шляху, трошки почекав і відступив, люди теж хлинули назад, коли побачили, що першого чоловіка поранили. Біля дерева була величезна калюжа крові, чоловікові поруч пробили щит наскрізь.

Павло Дьокін: Потім ми побачили як наш побратим Ігор Фльорко тягне пораненого Сергія… Був страх, але відступити назад щось всередині не дозволяло... Ми підібрали щити, хоч знали, що їх прошивають і сховались під горбом. До нас біг хлопець, який теж заховатись хотів… за 2 метри від нас його вбили — куля прошила голову. Перед нами уже восьмеро людей лежали нерухомо. Крики, істерика… в такі моменти ти бачиш: це — справжня війна. Ігор Галушка почав прикривати щитом медика, щоб той порятував бійця. Я думав, що з-під тої барикади живим не вийду. Я глянув в інший бік, там старший чоловік підстріленого бійця зв’язав шнурком за ноги і тягнув по схилу в бік готелю. Якби я не побіг і не допоміг йому — мене б замучила совість. І я побіг на поміч. Але досі не пам’ятаю всього, що сталось — бігав ніби в тумані.

Андрій Седлер: Повітря вібрувало від пострілів, і від цього ме­ні було дуже страшно. Відстежити снайперів не було можли­вості, всі допомагали врятувати життя пораненим. Та все одно залишилося відчуття жалю за тим, що не зміг зробити більше, врятувати когось іще, що я злякався і не зробив більше...

Павло Дьокін: Ми з Ігорем Галушкою разом прикривали когось щитами і ніби уві сні бігли на крики, звуки від куль… жертви, кров, ми не усвідомлювали до кінця — що відбувається.

Андрій Седлер: Я спочатку побіг до готелю «Україна» і попросив щита, щоб допомогти своїм друзям. Ніхто з чоловіків не дав мені щита, радили сидіти й не йти туди. Бачив, як чоловіки почали приносити поранених щохвилини, напівживих і мертвих. Лунали стогони і останні слова поранених. Була страшна паніка і страх, ніхто не очікував такої кількості жертв… Дорослі чоловіки розгубилися. Якась добра жінка телефонувала каретам швидкої, на жаль, лікарів на всіх не вистачало, та й волонтерів багатьох поранили. Не вистачало медикаментів, залишилися тільки елементарні знеболювальні, бинти, джгути… деяким без анестезії зашивали, різали по-живому. Журналісти з ТБ українського й польського — обережно знімали…

Павло Дьокін: Ми знову і знову йшли «на передову», допомагали прикривати людей… Коли нарешті всі п’ятеро знайшлись, ніби камінь з душі впав — усі живі. Йшли назад в КМДА — мовчки. Я не раз потім говорив: якщо ми лишилися живі — то в Бога на нас інші плани. Мама просто плакала в Cкайпi, коли дізналася, що я їздив у Київ. Вона — в Італії, а з татом я не спілкуюся, мої батьки розлучилися… У мене ще є двоє сестер, я їм сказав: якщо буде війна — візьму автомат і піду воювати — ви маєте мене зрозуміти. Ні, я в ті моменти на Інститутській не боявся померти, а боявся — як мої рідні переживуть це (— закриває обличчя руками, хлинули сльози. Через хвилину випиває склянку води. — Прим. Упор.). Якби я не пішов туди, то б напевне цього собі ніколи не пробачив. Лише уявив, як колись мої діти спитають, де ти в той історичний момент був, а я — сидів у хаті?! Тепер мені буде що їм сказати. Я ж їхав на Майдан не через політику, а через те, що хотів вибороти краще майбутнє для своїх дітей, своєї країни.