Читати книгу - "Темна матерія"

— Не заперечуєте, якщо я вас огляну?

— Ні.

Рендольф присувається ближче, аж поки між нашими обличчями залишається кілька сантиметрів, так близько, що мені чути запах поганої кави в його подиху, видно свіжий поріз від бритви на його підборідді. Він світить ліхтариком прямо мені в праве око. На мить у полі мого зору лишається тільки яскрава точка, яка моментально випалює решту світу.

— Джейсоне, а ви самі не могли собі таке зробити?

— У мене немає суїцидальних нахилів.

Ліхтарик світить мені в ліве око.

— У вас раніше були випадки психіатричної госпіталізації?

— Ні.

Він обережно бере моє зап’ястя у свої м’які, прохолодні руки, вимірює частоту пульсу.

— Чим ви заробляєте на життя? — питає він.

— Викладаю в коледжі Лейкмонт.

— Ви одружені?

— Так.

Я інстинктивно намагаюся намацати весільну обручку.

Немає.

Господи.

Медсестра починає закочувати лівий рукав моєї сорочки.

— Як звуть вашу дружину? — питає лікар.

— Даніела.

— Добре ладнаєте?

— Так.

— Вам не здається, що вона хвилюється, де ви? Я думаю, ми мусимо їй зателефонувати.

— Я вже пробував.

— Коли?

— Годину тому, в себе дома. Відповів хтось чужий. Це був не той номер.

— Може, ви неправильно набрали?

— Я знаю номер своєї дружини.

Медсестра питає:

— Ви не боїтеся голок, містере Дессен?

— Ні.

Коли вона стерилізує внутрішній згин мого ліктя, то каже:

— Докторе Рендольф, гляньте.

Вона торкається сліду від голки, коли кілька годин тому Дейтон брав у мене кров на аналіз.

— Коли це сталося? — питає він.

— Я не знаю, — краще не згадувати про лабораторію, з якої я щойно втік, як мені здається.

— Ви не пам’ятаєте, як хтось встромляв голку вам у руку?

— Ні.

Рендольф киває медсестрі, й вона каже:

— Зараз буде трохи боляче.

Він питає:

— Ваш мобільних у вас?

— Я не знаю, де він.

Він бере папку-планшет.

— Назвіть мені ще раз ім’я вашої дружини. І номер телефону. Ми спробуємо додзвонитися до неї.

Поки в пластмасовий флакон набирається моя кров, я по буквах вимовляю ім’я Даніели і диктую номер її телефону й номер нашого домашнього телефону.

— Ви проскануєте мою голову? — питаю. — Подивитесь, що там?

— Обов’язково.

Мені надають окрему палату на восьмому поверсі.

Я вмиваюсь у ванній, скидаю черевики й вкладаюсь у ліжко.

Сон навалюється на мене, але вчений десь у моєму мозку ніяк не вгамується.

Думки безперестанно обертаються в голові.

Гіпотези формулюються і розпадаються на друзки.

Я намагаюся знайти якусь логіку в усіх подіях.

Наразі я не розумію, що реально, а що ні. Я навіть не впевнений, що я одружений.

Хоча ні. Зажди.

Я піднімаю ліву руку й роздивляюсь підмізинний палець.

Обручки немає, але доказ її існування залишився у вигляді слабкої вм’ятини навколо основи пальця. Вона була там. Вона залишила слід. Значить, хтось її забрав.

Я торкаюся цієї вм’ятини, відчуваючи одночасно жах і розраду від того, що вона означає — рештки моєї реальності.

Цікаво...

Що буде, коли цей останній фізичний доказ мого шлюбу щезне?

Коли не буде за що зачепитися?

У небі над Чикаго намічається світанок — похмурий, пурпуровий, затягнутий хмарами — і тоді я провалююся в сон.

Даніела саме глибоко занурює руки в теплу, мильну воду, коли чує грюкіт вхідних дверей. Вона припиняє шкребти каструлю, яку мордує останні півхвилини, відвертається від раковини, дивлячись через плече туди, звідки наближаються кроки.

Джейсон з’являється в арці між кухнею і їдальнею, усміхаючись, як сказала б її мати, наче дурень.

Усе ще згадуючи про вечерю,