Читати книгу - "Перли і свині"

і широко розкриті дитячі очі, що зачудовано дивилися на великий свій світ – Панагію. І вони побачили великого чорного динозавра, що смолив їхнє чисте небо сажею, і від здивування роззявили роти. Ліворуч і праворуч пливли менші баркаси, але не менш страшнючі, ніж той, великий, з чотирма гігантськими трубами, тобто гарматами.

До цього м’ясожерні мажори перебували в лінивій дрімоті, але вибрики на злидотних островах їх украй розлютили. Тож вони заходилися точити сталеві зуби і пазурі, чистити пластикові крила, і були готові до будь-якого тотемного походу. Їм усе одно, коли і на кого. Але блохоносців з острова 2 вони не терпіли, про Панагію не здогадувалися і знали про неї, як про красиву казочку, з якої вони всі повиростали. У парламенті теж відбувалися зміни, можна сказати, фізично-містичні. Колобки булі почали множитися. Спочатку урядовці грішили на осінню нежить чи якусь там лихоманку, але потім їх з’явилося двоє, троє, четверо, п’ятеро, шестеро… Скоро вони пищали і каталися по парламенту цілими виводками і потребували своїх законних прав. Королева подумала півсекунди і пропищала: «Хай собі». Але чвари та інтриги вічні, як вірус чи блоха на шкірі собаки, якщо за ним не доглядати.

Доки розгоралися пристрасті, мажори налетіли на острів. Зчинилася така різанина, що не доведи Господи! Блохоносці виявилися напрочуд кмітливими і залишки нафти використали як вогнемети. Половина, а то і менша частина мажорів повернулася каліками і померла. Решта навіки потонула в океані. Королева надула губи і сказала: «Треба в цьому ділі розібратися…» Але молокососи недовго вовтузилися, а пішли з оравою булів за підтримкою. Абрахам Лі задумався, а потім промовисто сказав:

– Вони нам непотрібні. Нам потрібна Панагія, де багато хруму, нафти, золота і всілякого добра, і ми можемо завоювати весь світ, весь великий світ.

– А який він великий? – запитав справжній Буль, витягуючи трака – щось подібне до дорогущого мобільного телефону. Витягнув і сховав: він-бо неабияке цабе.

– Дуже великий, – коротко сказав Абрахам Лі.

– О, – багатозначно відповіли мажори. – Ми зітремо їх у порох.

Сизим ранком на причал викотила купа булів. Зі своїх дірок у дупах вони випускали звуки, що дорівнювалися нашим транспарантам. Але було відразу зрозуміло, що на Панагію вони не бажають. Не королівське це діло. Тоді їх почали лупцювати, лупцювати не до першої крові, і вони скочувалися в океан і тонули там, благаючи про допомогу, як серливі коти, коли хазяїн підловить їх на крадіжці сметанки. Їх продовжували лупцювати у воді довгими дрючками, доки вони не погодилися виділити делегацію: ще ж не про війну йшлося. І от, зарипівши, заскрипівши, крейсер рушив у путь під тихе попискування жінок булів, узагалі жінок і цікавих мазохістів. Усе йшло під маркою наукової експедиції. Мажори гуділи велетенськими осами над крейсером, уквітчані триколірними національними прапорами.

Що тоді можна було сказати про Панагію – таку, якою вона була, а не як намалювали її наші пелехаті професори? Це велетенське місто-мегаполіс з трикутними дахами будинків, що потопали в заростях папороті, хвої і всіляких дерев, що в часі якось перемішалися і не заважали жити одне одному. Правила там каста жерців, яка надувала вітер, напускала холод, лила дощі і ломила скелі. Ось так. Збереглося одне правдиве свідчення людини, що там побувала: жерців охороняли троодони. Мусій обмалював їх як справжніх ящерів, але з непомірно високим інтелектом. Троодон був не більше трьох метрів, з довгим хвостом. Зуби мав гострі, і вони крутилися, як свердло у бормашини. Ходили троодони рівним каре, швидко змінювали тактику, швидко змінювали дислокацію, були жорстокими і рухливими. Своїм різким і швидким рухом вони завдячували довгому хвосту і п’ятдесятикілограмовій вазі. Тож країною управляли жерці, бо на островах, як за нашими мірками, панував просто осточортілий атеїзм. За ними йшов правитель, президент, який майже не мав ніяких прав, а говорив тільки: «Погоджуюся. Мої любі колеги, я ж патріот нашої батьківщини. Тож вирішуйте самі. Сам я не справлюся». Говорив він щиро, і за це його любили. Воно так буває: живе нормальна людина, а дорвалася до влади – втратила здоровий глузд, тому-то ніхто з панагійців особливо і не рветься у президенти чи диктатори. Президент мав лише підписувати накази (звісно, з власної ініціативи), коли за спиною стояв хитрий голомозий жрець – людиноподібна істота, схожа на того ж троодона, тільки без хвоста. І Абрахам Лі знав, куди їде, тільки не відав, чи повернеться звідти.

Яким би розумником Абрахам Лі не видавався, наразі виявився несосвітенним дурнем. На островах, де сам біс ногу зламає, було зовсім інакше, ніж у добре відструктурованій Панагії. Ось так… А тим часом з іншого боку Мусій з блохоносцями, озброєними чим попало, з піснею «Ідем на герць, бо всім кінець…» на плотах підбиралися до Панагії. Звісно, мешканці усіх цих островів та континентів не усвідомлювали, що таке громадянська війна і що означає слово «Апокаліпсис». У цій каші створення чи кінця світу аж ніякому мудрагелю не можна було розібратися. Колобки булі каталися залами палацу, успішно множилися, гидили прямо на підлогу, хизуючись новими і ще новішими прикрасами, злучалися прямо на очах, і ніхто їм не зробив жодного зауваження. Словом, політики на цьому материку не існувало. Окрім Панагії. Цього мудрий Абрахам Лі не відав, вважаючи усіх тупими звірюками і виродками. Єдиним сентиментом для нього була Рита. Але ескадра з усіх боків наближалася.

Ми лежали з королевою в голубому освітленому залі, вже після траху, коли перші хвилини хочеться помовчати; я дивився на плакат – зазивалу з майбутнім ворогом, а може, вже нинішнім (я ясно уявив інтервенцію у районі Сталінки); у ворога були закривавлені ікла, і на кожному кутньому висіло по дитинчаті-динозаврику. Королева ж розглядала мій член, наче бачила його вперше і востаннє. А тим часом інфляція давила удавом обидва острови. Не було навіть кому прибирати трупи. Хрум-хрум коштував дорожче життя. Імунодефіцитні капсули йшли по