Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
На перші свої студентські канікули ми з Тарасом приїхали додому перед Різдвом. Атеїстична радянська влада замість Різдва пропагувала святкування новітнього Нового року і всіляких річниць. Та що могло замінити нам це величне християнське свято, прихід якого упродовж сотень років ототожнювався в свідомості українців з очищенням душі і сподіваннями на краще майбутнє?
На залізничному вокзалі у Володимирі нас зустрічав Улас. Після обіймів і розпитувань про дорогу Улас повідомив новину: знайшовся Йоська Фількінштейн. Вчора Улас отримав від нього листа з окупованої гітлерівцями Польщі. В ньому той передавав друзям вітання і натякав, що скоро повернеться додому.
Ми домовилися зустрітись у Володимирі на третій день Різдва. Тарас попрямував до свого будинку, який розташовувався неподалік вокзалу, а мене Улас повіз кіньми на Капітулку. Запряжені в широкі сани гніді конячки бігли Ковельським трактом, і я не відривав очей від засніжених просторів рідного краю. Коли в’їхали у Вербу, я зіскочив із саней і пішов з ними поруч. Так я пройшов більше версти до початку лісу, перед яким потрібно було повернути наліво на недалекий вже звідси батьківський хутір.
Свіжі сліди від саней, які вели від хутора, свідчили про те, що з нього вже сьогодні виїжджали. Нас побачили ще здалеку, бо коли ми наблизились на півверсти до обійстя, то з нього вибігли всі домочадці. Батько зняв шапку, оголивши вже майже зовсім лису лобату голову, мама по-жіночому підперла однією рукою щоку, другою витираючи ріжком хустки сльози, а навколо них з’юрмились, аж пританцьовуючи від нетерпіння, старша сестра Надя, брат Степан, молодші Ганнуся, Марійка і маленька Леся. Ганнуся таки не витерпіла і чкурнула назустріч улюбленому братикові. Я широко розкрив обійми, ніби намагаючись охопити ними відразу усіх своїх рідних разом з обійстям.
День добрий, моя родино! Христос рождається! Славімо його!
Ввечері я мав довгу розмову з батьком. Щільно причинивши двері у валькір, тато посадив мене біля себе і став розповідати. Тривога, яка відчувалась у кожному слові цього завжди спокійного і розважливого чоловіка, передалась і мені. Нещодавно приїжджали з районного центру, як тепер називали повітовий Володимир, розповідав батько. Розпитували про мене: як потрапив на навчання у Вільно, чому вирішив продовжувати навчання у Львові, а не там. Хто такі були ті двоє, не сказали. Але, певно, таки з того НКВД. Молодшому дуже приглянулась Надійка, то сказав, що може влаштувати її на роботу у Володимирі. Але в неї тільки початкова школа, грамоти замало, вона ж так і не захотіла в гімназії вчитись. Мати переживає. Боїться, що заберуть-таки Надю до міста. Церкву у Вербі закрили, сказали, що з початкової школи зроблять семирічку, і в церкві теж будуть вчитися діти. На різдвяне богослужіння підемо в Овадне, той храм поки ще залишають. Кажуть, що вже у цьому році створять у Вербі той колхоз, всіх господарів кличуть туди. Поки що добровільно. Але продовольчим податком нас вже обклали, зараз беруть так, як за Польщі, а далі, кажуть, буде видно. Восени, коли в селі збирали громаду, то якийсь воєнний з Володимира сказав, що українських націоналістів будуть карати на горло. «Буржуазно-націоналістіческую сволоч будєм душить в зародише», – так і сказав.
Батько замовк і стривожено зазирнув мені у вічі.
– Ти ж не зв’язаний з ними, сину, ні? – пошепки запитав.
Я поклав долоню на натруджені батькові руки. Тепла хвиля любові огорнула мене.
– Не переймайтесь цим, тату. Наразі найважливіше для мене – то навчання. Сподіваюсь, що до нас не дійде війна і я зможу закінчити інститут.
– Дав би Бог, – перехрестився мій татусь, – дав би Бог. Бо люди всяке кажуть. Я війну вже переживав. То страшне діло, синку.
На третій день Різдва, як і домовлялись, ми зустрілися вдома в Тараса. Ми з Тарасом були приємно здивовані, коли довідались, що Улас нещодавно очолив осередок ОУН у Федорівці. Він розповів, що мережа їх осередків у повіті постійно розширюється. Проте потрібно бути дуже обережними, бо енкаведисти залякують людей, вербують серед молоді сексотів.
– Наші побратими за Бугом впевнені, що за рік-два німці прийдуть сюди, – розповідав Улас. – Буде велика війна з совєтами. Ми повинні готуватись до дій у таких умовах.
– Може, саме це і мав на увазі Йоська, коли писав, що скоро повернеться додому, – задумливо мовив Тарас. – До речі, де він зараз? Не пише про це?
– Яке там, – з сумом сказав Улас, – завжди ж є ризик, що лист може потрапити в руки того гестапо. А Йоська ж і напівжид, і націоналіст. Ні тих, ні тих гітлерівці не люблять.
– Так, нелегко зараз нашому Йосьці, – зітхнув я. – Кажуть, у Польщі жидів у гето зганяють. Йосько хоча й у маму свою, українку, пішов, але, думаю, в ліцеї добре знали про його походження. Та й відвідини синагоги з дядьком не залишились, певно, непоміченими. Краще б йому зараз триматись подалі від Варшави. Знаючи Йоську, я впевнений, що так він і зробив. Тож, дасть Бог, скоро ми з ним зустрінемось.
На хутір з Володимира я повертався пішим ходом. Скільки разів я проходив цей десятиверстовий шлях додому, коли вчився в гімназії, не втомлюючись і не перепочиваючи. Ось і зараз я легко крокував засніженим Ковельським трактом, думаючи про своє. Проходячи мимо казарм, які
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доки смерть не розлучить нас», після закриття браузера.