read-books.club » Пригодницькі книги » Витівки Йонатана Коота 📚 - Українською

Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

110
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Витівки Йонатана Коота" автора Януш Пшимановський. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 74
Перейти на сторінку:
не знайде.

— То ще видно буде, — муркнув капітан, ступаючи на палубу, тобто на спину Хелонідеса. — Марш.

Дорога до сторожки виявилася важкою. Струмочок так повужчав і змілів, що Овальний раз у раз шургав боками об береги і зачіпав дно животом. Крім того, дедалі частіше траплялися пороги, щоправда невеликі, та для тих, хто звик до морів і океанів, долати їх було непросто.

Повітря теж з хвилини на хвилину ставало задушливіше. Коот і Повзик добре напрацювались і нагріли чуби, перетягуючи Хелонідеса через пороги і скелясті гребені.

Якби ці зусилля супроводилися дотепами й пісеньками, було б легше, проте обидва рядові трохи образилися на командира, а в капітана невідь-чому пропала охота до співів, бо він уперто мовчав.

Близько полудня струмочок лишився позаду. Курним схилом, встеленим сухою глицею, через ріденький сосняк, в якому не було молодого поросту, вийшли на край лісу.

Ліворуч із трьох великих труб, які виднілися на темному обрії, піднімався білий дим, а перед ними лежало широке корчовище.

Земля мала вигляд хворої шкіри з потовщеннями і шрамами, була подряпана пазурами плугів. На дні борозен лякливо тремтіли молоді саджанці, тягли до сонця свої листочки, стараючись пережити сухі дні між дощами, але ці цяточки зелені не могли оживити пустище, яке, немов язик смерті, заповзало через пагорб у глиб лісу.

— Відпочинемо перед виходом із затінку? — спитав засапаний Бікі.

— Ні,— відповів Коот.

— А коли?

— Ніколи, — сердито кинув командир, дивлячись на спину Бікі, на якій ще виднілися не здряпані літери.

Рушили впоперек борозен, через ями від викорчуваних дерев, по висохлій траві й сипучому піску. Сонце припікало все дужче. Хоч повітря й було парке, кожен відчував у горлі суху різь, а курява дедалі товщим шаром вкривала їхнє пір’я, хутро і панцир.

Майже на самій вершині схилу Повзик зупинився і промовив захриплим голосом:

— Я хочу вам тут щось показати й розповісти.

— Серед цього пустирища? — муркнув Йонатан.

— На сонці і без води? — зойкнув Бікі.

— Я знаю тут яму під одним вивернутим деревом, де можна перечекати найбільшу спеку.

— Марш! — наказав Коот.

— Пі-пі, тю-тю! Сам маршируй! — роздратовано свиснув Повзик і, відлітаючи, додав із повітря: — Почекаю на вас з того боку.

Бікі злякався, що лишиться позаду, бо ж капітан теж міг махнути через корчовище, нікого не чекаючи, тому без слова помарширував уперед, енергійно працюючи плавцями. Час від часу він поглядав на Коота, який ішов поруч, не випереджаючи рядового навіть на півкроку й допомагаючи йому у важких місцях. «Чесний він, але черствий і безжальний, — думав собі смертельно зморений Хелонідес. — Ну що б із ним сталось, якби ми відпочили в ямі?»

Та хоч яка дорога довга, а й вона, зрештою скінчиться, коли впевнено й рішуче йтимеш до мети, хай навіть і короткими кроками. Скінчилось і це паскудне корчовище. Невдовзі вони відчули прохолодний подув і запах зелені, які долітали від протилежного узлісся. Зібравши рештки сил, Бікі майже бігом рушив уперед. Опинившись біля перших дерев, він, наче на санчатах, з’їхав на своєму гладенькому пластроні до невеличкого видолинка, зарослого ліщиною. Орієнтувався він на свист Повзика:

— Віть-віть!

На березі маленького, проте чистого вічка води Ерик поклав кілька ясно-зелених, схожих на салат, листочків, оздобивши їх квіточкою суниці.

— Хоч це, звичайно, й не агар-агар, але ніжне й солодке на смак, — вихваляв він. — А ось два великі хрущі й м’якесенькі личинки, — показував він дзьобом, не звертаючись, щоправда, до капітана, хоч не було сумніву — почувається Ерик не найкращим чином і прагне загладити свою провину.

— Пий малими ковтками, — нагадав Коот, стукаючи в панцир.

Бікі лежав, розпластавшись у мокрій траві, зануривши голову по самі очі у воду, а Йонатан, поставивши передні лапи на невеличкому камені, обережно хлебтав із озерця, стараючись не замочити вуса. Пили вони довго, бо спрагу відчували страшенну.

Поки пили, не розмовляли, але Повзик не був певен, чи те мовчання не є ознакою цілковитої зневаги й довічної образи. Так, не правда, він учинив негарно, а може, навіть зовсім гидко, але старається виправитись: знайшов воду, приготував сякий-такий підобідок. Ну, а якщо вони цього не цінують, то й він кілька слів правди викладе.

— Надулись обидва, як потворні ропухи! — не витримав нарешті птах. — Чому ніхто не озивається? Думаєте, я не знаю. Знаю і скажу. Бісить вас, що, замість плуганитись по пилюці, я вперед полетів. Самі ж літати не здатні.

— Ропухи зовсім не потворні, —  заперечив Бікі, піднімаючи голову. — А якщо пити й говорити водночас, можна похлинутися.

— Ні до чого ви не годні! — злився Ерик. — Ви б сюди не втрапили, якби не я.

— Що правда, то правда, — похмуро твердив Йонатан і, витягнувшися на пагорбку, освітленому сонячним променем, що пробивався через листя, заходився хрумати хруща.

Оскільки ніхто не хотів з ним сперечатись, Повзик засумував, опустив дзьоба й настовбурчив пір’я, ніби на нього війнуло

1 ... 23 24 25 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витівки Йонатана Коота», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витівки Йонатана Коота"