Читати книгу - "Дощило птахами"

Марі-Денеж чудово пристосувалася до нового життя. Навчилася давати раду з газом, чистила картоплю, не ранячи рук, щоранку вивчала небесні барви, проте залишатися в будиночку наодинці не знаходила сил. Першим це зрозумів Чарлі, коли, повернувшись якось із полювання, знайшов її у своїй хижці серед хутр — старенька виснажено гойдалась, а в її погляді лютував відчайдушний звір, що потрапив до пастки.

Присутність фотографа Анж-Еме — Коханого Янгола — виявилась необхідною. І щоб стримати демонів, які тимчасово зникли, і щоб знайти у крамниці все необхідне. Капці, халат, спиці, книжки — щоб згаяти вечори — зокрема книжки про кохання: цілий стос любовних романів; нині ж, ближче до зими, їх навіть побільшало.

Зелену кімнату призначили за кабінет, хоча фотограф регулярно поверталася до Торонто — там мала помешкання, де на неї чекали «темна кімната» і світлини, долю яких вона мала вирішити. Великі Пожоги, Бойчук та його таємниця — усе це поблідло і видавалося дуже далеким тепер, коли з'явилася стара втікачка, що намагалась заново побудувати життя на краю світу з двома ще старшими від себе чоловіками.

«А я завжди знала, що матиму інше життя, — заявила Марі-Денеж своїй подружці Анж-Еме в один із перших днів знайомства, — ніколи не залишала надію на власне життя!» І фотограф Анж-Еме, глибоко зворушена зародженням нового життя, погоджувалася на чуже ім'я.

До родини начебто вперше прибуло новонароджене немовля — дивна втіха сповнила громаду, і вийшло так, що інших справ, окрім добробуту новоприбулої, у господарів не було. Найзначнішою зміною — яку, проте, ніхто не зауважив — стало те, що розмови про смерть ущухли. Цей сюжет потонув спочатку у клопотах з облаштування Марі-Денеж, а згодом — у радощах нових знахідок. Старенька вперше побачила дрохву, вперше знайшла на снігу сліди зайця, вперше спостерігала за лосем, що тамував спрагу з озера, вперше угледіла сову серед сухих пазурів берези — для Марі-Денеж усе було новим і неймовірно свіжим.

Смерть стала нецікавою — про неї не говорили, навіть не думали — адже поруч постало нове життя, яке напинало крила.

Проте старенька завжди бачила глибше, ніж вони могли уявити, часто користалася з їхнього недбальства і втручалась у розмову, що її не стосувалася. Йшлося, скажімо, про сніг — ще неглибокий, але вже досить тривкий. Зима, вочевидь, поспішала облаштуватися. Певно, дров знадобиться більше, ніж минулого року. Чоловіки гадали, чи не позичити палива із запасів Теда. І Марі-Денеж зажадала пояснень — хто такий Тед? Поки вони розповідали, смерть почувалася вільно — вона повернулась. Утім, ненадовго: живим Бойчуком цікавилися більше, ніж мертвим.

Одного дня, дивним вивертом із розмови їй вдалося привернути увагу до коробочки Чарлі, що поважно стояла на поличці над ліжком. Анж-Еме — авжеж, саме так тепер треба її називати — перебувала на хуторі вже не перший день, і привезла із Торонто величезний італійський торт, що його вони споживали маленькими порціями, — таким ситним і солодким він був. Жодного приводу цікавитися коробочкою не було. Вона стояла собі на поличці, а старі сиділи за столом та їли неймовірно солодкий торт. Важко знайти пояснення тому, що відбулося. Хіба який злий хитрий дух, що скоцюрбився десь у глибині хатинки, примусив усі погляди звернутися до бляшанки саме тоді, коли Том зауважив (цілком безглуздо) щодо солодкого торту:

— О, це так смачно, що цього разу, Чарлі, я обійдуся без солі.

І всі — навіть Марі-Денеж і Анж-Еме, які ні про що не здогадувались, — поглянули на циліндричну коробочку. І хтось мав пояснити. За це взявся Чарлі.

Він інстинктивно відчув присутність смерті і заходився її гнати. Він пояснив, що коробочка містила ліки для невідкладної допомоги. Адже тут немає ні лікаря, ні шпиталю, — вів далі він, — а людина не все здатна витримати. В очах Марі-Денеж промайнула блискавка страху. «Та ні, тут ніхто не збирається помирати», — поспішно додав Чарлі. Але ж ніхто не захоче мати життя, яке йому не належить! Марі-Денеж заплющила очі. Не раз вона опинялась замкненою в чужому житті — на це пішло стільки років! Чарлі здогадувався, які думки вирували під щільно стуленими повіками. «А оце, — сказав він, показуючи на бляшанку, — саме це робить вечірнє сонечко яскравішим, коли ломить кістки, саме це дає наснагу жити, бо є впевненість — вибір існує. Свобода померти чи жити далі — хіба є щось краще від можливості щодня обирати життя?»

Ну ось — усе було сказано, вони більше не мали б повертатися до цієї теми, й усі в хижці зітхнули з полегшою. Смерть могла забиратися геть, залишивши по собі легку веремію. Розмова полинула в річище більш істотне, адже Том вирішив розповісти історію Чарлі, аби переконати Марі-Денеж, — а раптом у неї зосталися сумніви? — що тут ніхто не збирається помирати. Старий упертюх надумав похвалитися своєю бляшанкою.

— А в мене є лише це життя — перше, і я за нього тримаюся, — зауважила Марі-Денеж.

Були й інші розмови. Невдовзі ліс мав заціпеніти під крижаним покровом зими. Звичайно узимку теревені точилися коло вогню — мляво, без зайвих рухів, — але ця зима минула напрочуд жваво. На хуторі ніколи стільки не говорили. З розмов з'ясувалося, що Марі-Денеж незламно налаштована прожити все, до останньої миті, і її дратувало, глибоко ображало те, що в неї украли життя. Вона раз-у-раз це казала.

Найчастіше такі розмови відбувались у Чарлі. Збиралися всі троє старих та іноді Анж-Еме. Часом на «Скандіку» підкочували і Бруно зі Стівом. Якщо у тісній хижці Чарлі скупчувалося шість осіб, вони переходили до будинку Марі-Денеж, просторішого й обладнаного аж трьома стільцями. Залишалося принести два сідала від Чарлі та металеве цебро — і сидячих місць вистачало усім.

Дещо закарбувалось у пам'яті. Наприклад, коли Бруно привіз китайські страви з ресторану в сусідньому місті. Шість алюмінієвих таць, по вінця повних свіжого