Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

– Так, – відповів він неохоче, – минулого вечора я розмовляв з нею цілу годину на сільській дорозі, – і додав після істотної павзи, – але вона цього не знає.

– Що ти маєш на увазі? – гукнула вражено Ненсі.

Коротко він описав усі обставини їхньої зустрічі. Сині очі Ненсі розширилися. Під цією жвавою розповіддю ховався струмінь безумовного особистого зацікавлення, яке вдавано невимушений тон Боббі не зміг приховати.

– Думаю, що вона тобі сподобалася, Боббі. Хіба ні?

Він зобразив байдужу усмішку. Він навіть міг би увести себе оману, повіривши, що Ненсі прийняла цю усмішку як вичерпну відповідь на її питання, якби не був настільки сміливий у своїй невеличкій фальші, що поглянув їй просто у вічі. Побачивши там саму недовіру й розчарування, він відразу протверезів. Не було сенсу приховувати чогось від цієї жінки.

– О Боже, – признався він тремтливим голосом. – Мені вона сподобалася так, що я не хотів би про це говорити.

Його великий автомобіль спинився на яловому ходу біля узбіччя, що облягало невеликий парк. Хвилину вони обоє мовчали. Зрештою Ненсі вирекла механічно:

– От тобі й на!

– Так, – згодився Боббі неуважно, – щось на взір того.

Запала ще одна довга мовчанка.

– І вона не знала, хто ти такий?

– Я не міг сказати їй.

– І як довго, на твою думку, ти зможеш зберігати своє… інкогніто?

– О це буде досить просто, – оголосив Боббі з самозневагою. – Я постарався створити собі алібі на цей вечір, коли говорив з Мастерсоном – на той випадок, коли будуть спроби довідатися про все. Але місіс Гадсон, мабуть, вже й забула цю невеличку пригоду.

Ненсі засміялася.

– Боббі Мерріку, ти справді віриш, що молода жінка з темпераментом Гелен Гадсон могла справити на тебе таке враження, ніяк не усвідомлюючи цього? Ти признався, як гостро ти відчував її присутність – це твої слова, чи не так? – коли ви разом сиділи в її автомобілі. Ти справді думаєш, що міг би мати таке відчуття, якби вона не поділяла його?

– Звісно, а чому б і ні? Бачите, у цьому випадку ви надто багато всього берете на віру. Місіс Гадсон була не більш як увічлива, товариська, вдячна за невелику послугу. Вона не мала підстав вважати, що я цікавлюся нею. І, по суті, я майже нечемно з нею попрощався.

Він не вважав за потрібне додати, що її машина майже двісті ярдів ледве повзла вперед на повільному ході, очевидно, тому що їй не хотілося від’їжджати.

– Так, – сказала Ненсі промовисто, – вона би помітила це!

– І дізналася – з огляду на мою нечемність – чи не так?

– Дізналася що? – безжалісно наполягала Ненсі.

– Як що… Що вона мене не цікавить.

– Хлопчику, як же мало ти знаєш про неї!

– Це означає, вона має незвичайний дар тлумачити чужі думки?

– Ні… Як безглуздо! Це означає тільки, що вона жінка!

Вони ішли під в’язами, задивляючись час від часу на хлопчаків, що запускали іграшкові кораблики в невеличкій лагуні, яка рябіла лататтям. Знайшлася вільна лавка. За спільною згодою, їхня розмова звернула на чудернацьку схильність доктора Гадсона клопотатися особистими труднощами бозна-скількох людей, і товстої стіни таємности, якою оточено ці його дивні перемовини.

– Ти можеш так само успішно визнати це як факт, – говорила Ненсі з сильним переконанням, – що дивна манера Вейна Гадсона вкладати великі кошти в тих випадках, коли він зовсім не чекав і не приймав жодних відшкодувань, не була зумовлена простою примхою. Він не скорявся примхам. І не був диваком. Я ніколи не бачила, щоб він діяв без поважної причини. Ніхто не сказав би, що він розкидається грошима чи некомпетентний у бізнесі. Він був майстром укладати вигідні угоди. Знав, коли купувати і коли продавати. Багато бізнесменів з більшим комерційним досвідом питали його поради щодо імовірних тенденцій на ринку нерухомости і вірили його висновкам щодо акцій промислових компаній. Я переконана, що ця незвичайна поміч окремим людям, настільки потаємна, має певну мету. І якимось способом, що зостається загадкою для мене, його професійний успіх пов’язаний з нею. Дізнавшись, якою була ця мета, ти зрозумієш, чому Вейн Гадсон був великим хірургом!

– Ви знаєте про це більше, ніж розповіли мені? – мовив він з допитливим поглядом.

– Є одна невелика книга – на кшталт журналу – думаю, ти маєш право знати про нього. Він тримав її у своєму кабінеті разом з цінними записами; деякі з них пов’язані з професійними питаннями, а деякі з приватним бізнесом. Книга лежала там, коли я взяла на себе відповідальність управління Брайтвудом. Одного разу – коли ми шукали деякі документи зі страхування – я запитала доктора Гадсона, чи книжечка стосувалася справ шпиталю…

– А ви самі не могли визначити? – урвав її Боббі.

– Вона не написана ані англійською, ані будь-якою иншою мовою, яку я бачила.

– А яку вона нагадувала: іспанську, німецьку, грецьку?

Вона похитала головою і розповідала далі.

– Я спитала його, що це за книжечка. Я живо пам’ятаю, як він посерйознішав