Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Але відповідь похмурого Едуарда була одна.

«Ні», — написав він великими буквами у своєму зошиті для спілкування.

Тоді Модре запропонував протези всупереч упертому спротиву Едуарда. Зроблені з легкого металу — вулканіту та алюмінію. У нього було все для того, щоб поставити йому нову щелепу. А замість щік...

Едуард не чекав продовження, схопив зошит і знову написав: «Ні».

— Що — ні?.. — спитав хірург. — Чого ж ти хочеш?

«Нічого не хочу. Я хочу лишитись таким, як є».

Модре приплющив очі розуміюче: в перші місяці дуже часто зустрічається така реакція. Відмовляння будь-що робити. Це все — наслідки посттравматичної депресії. Це мине з часом. Навіть з таким обличчям рано чи пізно він стане розсудливим, бо це — життя.

Але і через чотири місяці і тисячі наполягань, тоді, коли всі погоджувалися віддатися в руки хірургів, щоб якомога зменшити наслідки поранень, солдат Лярів’єр продовжував опиратися: він таким і залишиться.

Говорив він це з упевненим, впертим та скляним поглядом.

Було вирішено показати його психіатрам.

З твоїх малюнків я, здається, зрозумів основне. Палата, в якій ти живеш тепер, виглядає більшою і просторішою за попередню, адже так? На подвір’ї видно дерева. Звичайно, сподіватися на те, що тобі там добре — неможливо, але я й сам не знаю, що зміг бидля тебе зробити звідти, де зараз я є. Відчуваю себе страшенно безпорадним.

Дякую за ескізи до портрета сестри Марі-Камілли.

Досі ти мені надсилав її начерки тільки зі спини чи в профіль. Тепер розумію, чому ти хотів її зберегти тільки для себе, халамиднику: це тому, що вона досить гарненька! Навіть зізнаюся: якби в мене не було Сесіль...

Але жодної «сестри» в цьому закладі не було — були просто доброзичливі та співчутливі жінки. Треба було щось розказувати Альбертові, який писав йому двічі на тиждень. Перші малюнки Едуарда були дуже невдалими — його рука ще тремтіла, і він погано бачив. А ще операція за операцією, йому постійно боліло. В тому накиданому профілі Альберт чомусь побачив «молоденьку сестричку»? Нехай буде й сестра, подумав собі Едуард, яка різниця? Він назвав її Марі-Камілла. Він уже склав собі певне уявлення про Альберта з його листів і тому надав цій вигаданій дівчині образ, який мав би йому подобатися.

Хоч вони і були вже пов’язані спільною історією, в якій кожен зіграв свою роль, проте обидвоє знали один про одного мало. А їхні стосунки були ускладненими через туманне уявлення про солідарність, бажання помсти, віддаленістю та братерством. Едуард мав свої жалі щодо Альберта. Але посвідчення, яке той йому дістав, допомогло йому не повертатися додому. Він не мав жодного уявлення, що з ним буде тепер, коли він більше не Едуард Перікур. Але байдуже — лиш би не вертатися до того життя, яке на нього чекало вдома (та ще в такому стані і з таким батьком).

До речі, про Сесіль — вона написала мені листа. Вона також думає, що ця війна затягнулася. Ми домовились, що все буде добре, коли я повернуся, але з її листа я зрозумів, що вона вже від всього цього втомилася. На початку вона навідувалась до моєї мами частіше, ніж тепер. Я не можу дорікати їй, я жрозказував тобі про свою маму — це справжня порохова бочка.

Величезне тобі спасибі за кінську голову. Я тобі довго набридав із цим. Вона й справді дуже вдало вийшла, така виразна з тими виряченими очима та зубами. Знаю, що це звучить по-дурному, але я чомусь запитую себе: як цю тварину звали? (Так ніби мені хочеться дати їй кличку.)

Скільки він намалював тих кінських голів для Альберта! І завжди йому здавалось — не те. То трохи завузька, то не тим боком, ні, знову не так, от якби очі трохи... Іншого разу Едуард би вже давно все те послав. Але він відчував, як важливо для товариша віднайти і зберегти голову тої шкапи, яка, можливо, врятувала йому життя. За цим проханням ховалася інша причина — глибока і тяжка, і стосувалася вона вже Едуарда. Але він сам не міг собі описати її словами. Він узявся за роботу, накидав десятки ескізів за невмілими підказками, які давав той у своїх листах, перемішуючи їх подяками та вибаченнями. Він уже був готовий відмовитися, але раптом згадав голову коня з ескізів Да Вінчі (здається, виконану червоною охрою для кінної скульптури, яка послугувала йому моделлю). Отримавши її, Альберт аж підскочив від радості.

Прочитавши ці слова, Едуард нарешті зрозумів, про що йшлося.

От тепер, коли він намалював кінську голову своєму товаришеві, він поклав олівець і вирішив, що більше ніколи його не торкнеться.

Він більше не малюватиме.

Час тут тягнеться безкінечно. Уяви, що перемир’я було оголошене минулого листопада, і вже лютий, а ми ще не демобілізовані. Тижнями ми нічого не робимо... Нам говорять багато всього, але звідки знатимеш, де правда, а де — ні? Тут — як на фронті, чутки розходяться швидше, ніж новини. Виглядає так, що парижани скоро будуть їздити на екскурсії з «Ле Петі Журнал» на поля битв під Реймсом. А ми тут продовжуємо скніти в щораз гірших умовах. Клянуся тобі, інколи здається, що там, під кулями, було краще (ну принаймні ми, солдати, вигравали битви). Гріх тобі жалітися на свої маленькі турботи, мій бідолашний Ежене. Ти, напевне, думаєш, що я не уявляю, який я щасливий? І мені гріх жалітися. Ти маєш рацію: всі ми трохи егоїсти.

Мій лист не тримається купи, боя ніколи не вмів висловити найсуттєвіше, навіть у школі. Тому я інколи думаю: а може, взятися за малювання?..

Едуард