Читати книгу - "Марко Вовчок"

ж зволікати в такій справі не можна, тому лікар Сорочинський сказав, що більше по дозвіл він не прийде, а всю відповідальність за похорон у садибі чоловік померлої Михайло Дем’янович Лобач-Жученко й він, лікар Павло Платонович Сорочинський, беруть на себе. Михайло Дем’янович пізніше писав: «Ми знали наперед, що буде багато людей з Нальчика та навколишніх сіл, і, щоб влада не вважала це за демонстрацію, похорону надали подоби церковного обряду і запросили священика». Пам’ять

Таким бурхливим, яскравим, сповненим тривог і надій було життя письменниці з чоловічим псевдонімом. Росіянки, що писала українською мовою. Не красуні, але жінки, від якої не могли відірвати очей талановиті чоловіки. Сильної, вольової, рішучої й самостійної жінки, яка вміла забезпечувати себе й родину, яка, виходячи заміж, не боялася різниці у віці зі своїми чоловіками, яка сміливо назвала онука сином, дбаючи лише про долю дитини… Надзвичайна жінка, неймовірна постать в історії культури, причому не тільки української чи російської: діяльність Марка Вовчка охоплює майже всю Європу. На своєму віку письменниця зазнала багато доброго й злого, радості й смутку, відданості й зрад, успіхів і поразок, захоплень і розчарувань. На її долю випали злобні нападки, мстиві наклепи, незаслужені образи недоброзичливців і заздрісників, зокрема тих «письменників», які вважали, що росіянка «вкрала» їхню славу. Як і кожній людині, їй були властиві болючі переживання, обурення й гнів, скорбота й туга, але вона своїх почуттів ніколи не показувала, намагалася не вступати в суперечки. Обпікшись на суперечці про переклади казок Андерсена, Марія Олександрівна більше не намагалася доводити своє авторство, оригінальність своїх творів. Письменниця ніколи не відповідала злом на зло, не опускалася до пересудів і наклепів. Не розуміючи якихось учинків близьких знайомих, вона відкрито просила пояснень, а не приймаючи поведінку й погляди якоїсь знайомої людини, переставала з нею спілкуватися.

Незадовго до смерті Марко Вовчок писала старшому синові Богдану: «Я прожила весь свій вік, йдучи однією дорогою і не звертаючи в сторону… У мене могли бути помилки, слабості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не оскверняла себе відступництвом». Єдиний справедливий мудрець, час, розставив усе по своїх місцях, вибрав і залишив для нащадків найкраще, найцінніше. І серед цих перлів, збережених часом, знаходяться сьогодні і твори Марка Вовчка.

Письменницю пам’ятають і шанують. У 1956 році в місті Нальчику, в будинку, де Марія Олександрівна жила останні місяці, було відкрито музей-бібліотеку імені Марка Вовчка. Через деякий час (у 1978 році) його перетворили на будинок-музей письменниці. Щоразу в круглу дату її життя або смерті громадськість відзначає ювілей: проводяться наукові конференції, влаштовуються концерти, читання, перевидаються твори, друкуються літературознавчі розвідки. Окрім фотографій, документів, перших видань творів Марка Вовчка в музеї зберігаються й особисті речі Марії Олександрівни: стіл, старовинний рояль. А на подвір’ї – могила Марка Вовчка та пам’ятник славетній письменниці. В Україні створено музеї Марка Вовчка у Немирові Вінницької області і в Богуславі Київської області. Для читачів твори Марка Вовчка є джерелом не тільки естетичної насолоди, а й пізнання однієї зі сторінок нашої історії. Вони є також багатющим і блискучим джерелом прекрасної української мови. Недарма ж великий Шевченко після першої зустрічі з Марією Олександрівною у вірші «Марку Вовчку» написав щирі й проникливі слова:

Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав.
Оглавление Щасливе нещасливе дитинство Харківський пансіон У багатої тітки Своя сім’я Життя в Києві Немирів Початок творчості Петербург За кордоном Мандри-мандри… Париж Італія Знову Париж Смерть друга У Росії Дмитро Писарев Переклади Михайло Лобач-Жученко Онук? Син! Переїзд Ставрополь Абрау-Дюрсо