read-books.club » Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 68
Перейти на сторінку:
красивою молодою жінкою у розквіті сил, яка жила своїм бурхливим життям, я ж ставав все більше старим і хворим і тільки й чекав, що рекомендації Великого консиліуму, який повинен був рано чи пізно оцінити мій організм як зношений і направити на пересадку мозку. У ті часи техніка пересадки була ще складна і дорога, і мені довелося прочекати ще 20 років (за цей час мені зробили пересадку серця і однієї нирки), перш ніж мене визнали «аварійним» і помістили в Центр трансплантації. До цього часу моя дружина, мати моїх трьох дітей, вже давно поміняла тіло, оскільки ще в сорок років потрапила під вантажівку і від її тіла залишилася купа м’яса і кісток. Її мозок дивом врятували, і вона тепер була ровесницею моєї матері.

Дивно, але ми продовжували жити з дружиною в одному будинку, незважаючи на різницю у віці. Може, це лише доводить, що вона була замінна? Я навряд чи любив її тією єдиною любов’ю, яка дозволяє в людині любити не просто спільне — спільне для статі (що знайдеш у будь-якого її представника). Не просто «жіноче», «жінку як таку», а «саме цю жінку». Коли вона повернулася з Центру, я запитав, побачивши когось у дверях: «Ви до кого?» І тут вона назвала себе, і я сказав: «Це ти! Я не впізнав тебе. Заходь». Пам’ятаю, вона відразу ж пішла на кухню прибирати, мити посуд, що зібрався за час мого холостяцького життя. Готувати їсти. І все відразу стало на свої місця. Я чув знайомі звуки, відчував знайомі запахи, що долинали з кухні, і я знав, що це вона, моя дружина, та ж, та сама. Єдине, що змінилося — це кількість часу, який вона витрачала, що-небудь роблячи (вона стала швидкою і спритною, в молодому тілі), а також її поведінка в ліжку. У старому тілі вона ніколи так гостро не відчувала свою стать — більше нагадуючи море байдужої гарячої плоті, в якому я просто потопав, ніж щось особисте і окреме, яке бореться зі мною. Тепер же вона майже щоразу перетворювалася на солодкий клубок м’язів: я довго не впізнавав її — викричавшись (що ніколи раніше з нею не траплялося), вона тут же засинала в солодкій знемозі, зовсім забувши про мене.

Вранці вона знову ставала тією, яку я знав: торохкотіла каструлями на кухні, теревенила по телефону з подругами, жила у якомусь своєму, для мене чужому, жіночому світі... Досить швидко я звик до її нової зовнішності та подоби і майже не згадував, що вона пройшла через трансплантацію мозку.

Втратив я її після свого нового народження. Я повернувся додому двадцятирічним хлопцем, а їй було під шістдесят: тоді в автокатастрофі її тіло загинуло молодим, і це вперше, в другому тілі, коли вона була в літах — важка хода (останніми роками у неї почав розвиватися артроз) і великий, що звисав величезною потворною складкою, живіт (вона, у другому тілі, народила мені ще трьох дітей). Мене вабила молодість, я відчував себе оновленим, повним надії і світла — попереду стелилося ще одне довге, цікаве життя. Дружина ж до того часу втратила колишню спритність, все більше охала, скаржилася на болі в суглобах. І найголовніше: вона так ніколи і не звикла до мого нового вигляду. Вона якось з першого дня дико дивилася на мене, ставлячись до мене як до стороннього, що невідомо звідки з’явився в її будинку, молодого привабливого чоловіка.

— Але я ж тобі не чужий, Лоро. Чуєш? Що з тобою?

Коли я намагався її цілувати, шістдесятирічну, вона ніяковіла, як дівчина — і поводила себе в ліжку по-іншому: лежала затиснута, ледь не сповнена якогось страху.

— Я знаю, що це ти.

Але це був лише голос розуму, не почуттів: почуття були інші, дикі, вони нас роз’єднували.

Коли їй було вісімдесят, а мені сорок, ми розлучилися: я говорив їй, що все зміниться, як тільки вона буде мати третє тіло. Вона буде знову молода — і у нас все відновиться. Але вона відповіла мені, шепелявлячи беззубим ротом і спираючись на стіл: «Я вже тепер не пам’ятаю тебе першого».


Вона мала рацію. Проклята людська пам’ять — вона не була розрахована на тисячу років. Її сила слабшала, свіжість її кудись втрачалася з роками. Якось, наближаючись до кінця другого життя, я зустрів на вулиці спокусливу тридцятирічну жінку (в міні-спідниці, груди голі), з дитиною і з чоловіком, зовсім мені незнайому, яка сказала мені, відвівши мене вбік:

— Ти ж Діо? Діо Коперейк?

— Так.

— Я твоя мати.

— А.

Я стояв, наче кудись провалився, з дурним, напевно, виразом на обличчі.

— Ти ще пам’ятаєш мене?

— Так.

— Я випадково дізналася, що це ти.

Навіщо вона підходила до мене? Я нічого синівського не відчував до цієї дівчини, що зваблювала мене голими (якраз пішла мода на це) грудьми, і вона теж говорила цілком байдужим голосом: зовнішньо — моє обличчя вона бачила вперше — я був абсолютно чужою їй людиною. Лише коли я вирішив йти, її голос, здавалося, здригнувся:

— Прощай.

— Прощай.

«І це була моя мати?» — запитував я себе, спостерігаючи, як ровесник-чоловік відводить її, обіймаючи за худі красиві плечі.


Пам’ять

1 ... 23 24 25 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"