Читати книгу - "Петро Конашевич Сагайдачний"

гетьмана виберуть». Князь-референт в українських справах радив поспішати з висилкою великого посольства до Туреччини, щоб пояснити появу козаків на морі. Інтересами козаків було пожертвувано для інтересів політичних Корони. Обалковський з грошима виїхав до козаків. Та запорожці нагадали, що це гроші за минулий час. За те, що вони не підуть на море, вони домагалися збільшення платні, а також права «квартирування на волості». Говорили також про незабезпеченість старих і хворих козаків. Про виписку ж та зменшення війська і чути не хотіли.

Поляки робили все, що можна, аби не допустити козацького морського походу. Та козаки вже проривалися в море. Князь Збаразький писав, що ходило п’ять чайок і здобули турецький корабель. Потім французький посол писав зі Стамбула, що тридцять козацьких чайок появилося за 15 льє від міста і руйнували узбережжя Анатолії, взяли багато турецьких кораблів на морі; у небезпеці була також Кафа. У турецькій столиці був великий страх, бо «поголоска про чотири козацькі чайки на Чорнім морі лякає турків більше, ніж чума в Мореї або Берберії», – писав французький посол.

Соратник Сагайдачного Іов Борецький та православні ієрархи ініціюють «Суплікацію до сенату Корони і Великого князівства Литовського, від обивателів коронних і стану шляхетського, релігії старинної грецької, послушенства східного». Написана сильно і навіть різко, вона була суголосна козацькому меморіалу-протесту, вказуючи на беззаконні дії уряду у справі дотримання прав православного люду та утисків уніатських владик. Вона характеризує польську політику як таку, що прагне, «аби на Русі не було Русі». «Старатися змінити віру руську значить силкуватися знищити руський народ. А силкуватися знищити руський народ – чи це не значить замислювати знищення визначної частини самої отчизни». Автори звернення наводять факти: у Львові українців видалено з усіх цехів, магістрат не дозволяє дзвонити по церквах, проводити небіжчиків через місто та справляти публічно інші обряди.

Та польський сейм і король вирішили не попускати козакам і православному люду. Як у справах загальнонаціональних, так і в суто козацьких українські делегати стали перед незрушною стіною католицько-шляхетського «non possumus» – не попускати! Такий політичний поворот позбавив булави гетьмана Оліфера Голуба. На його місце заступив вірний соратник Сагайдачного Михайло Дорошенко (дід відомого гетьмана Петра Дорошенка).

Попереду ще було багато перемог і поразок. Але попереду було й появлення України-Гетьманщини під проводом великого гетьмана Богдана Зиновія Хмельницького.

Ще раз підкреслюючи неперехідне значення життя і діяльності Петра Конашевича Сагайдачного, зупинимося на політичній концепції «руського народу», яку виборов гетьман-звитяжець, а у формі концептуальній оформили сподвижники Сагайдачного – Іов Борецький та Мелетій Смотрицький. Вона полягала в тому, що головною цінністю «руського народу» є свобода. Вона витікає з природного права і морально підкріплюється правом старовини. Як то сказано у «Віршах на жалісний погреб»:

Вольність – ось найважніша річ поміж усіми, Гідність їй уступає речами своїми. Тож освідчити можуть цю думку народи, Бо вони до свободи ідуть од природи. Золотою у світі її називають, Доступитись до неї всі пильно жадають: Та не кожному може вона бути дана, Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана. Мужньо лицар у війнах до неї простує, Не грішми, але кров’ю свободу купує.

Ця свобода не подарована польськими королями, а існувала ще «при своїх князях». Вона викуплена кров’ю, тому її законність безумовна, цінність незмірна, бо свобода, вольность «краще найбільших маєтків, миліша за здоров’я, важливіша життя». Свобода невіддільна від народу та його князів. Вона буде передана майбутнім поколінням.

Природною формою реалізації народної свободи виступає добровільне підданство. Під час об’єднання українських і польських земель Польською короною ця свобода підтверджена привілеями та королівською присягою. А це значить, що її дотримання – обов’язок для монархів.

«Руський народ» має особливі духовні цінності і моральні якості. Його визначають прихильність до свободи (до якої людина прагне «по натурі»), готовність на самопожертву в ім’я блага вітчизни, вірність, побожність. Про постійність цих чеснот свідчать літописці і хроністи. Моральна свідомість народу пов’язана з пам’яттю минулого.

Благородний «руський народ» по праву належить до народів-співзасновників Речі Посполитої. Як «рівний до рівного, вільний до вільного» він об’єднався з вільними народами польським і литовським. Тому політичний статус і конфесійні права «руського народу» не можуть нехтуватися.

Таким чином, «руська ідея», підтверджена військовою потугою Козацького Війська та відновленням православної ієрархії під проводом Сагайдачного, зводилася до принципу політичної та конфесійної свободи. Ця свобода прямо пов’язувалася з політичною та культурною спадщиною «руського народу», православною традицією. Ця традиція була орієнтована на Візантію, православний Схід і пошанування місії хрестителів Русі, особливо князя Володимира. Обґрунтовувалась і богообраність народу та його сакральна територія – золотоверхий Київ.

Свою вагому частку в осмислення та обґрунтування «руської ідеї» вніс Мелетій Смотрицький – церковний ієрарх, письменник, знавець літератури. Для нього «руський народ» – це православний народ. Саме тут він вбачає ідентичність «руського народу», його історичні корені та моральну силу. Духовні підвалини «руського народу» – це священна моральна субстанція. Правдивість цих постулатів підтверджують правдиві хроніки та мощі святих у Київській лаврі.

Яку ж політичну спадщину залишив Сагайдачний?

Наступником Сагайдачного на посаді гетьмана Війська Запорозького став Оліфер Голуб, один із наближених підручних Петра Конашевича, – він вів листування від імені гетьмана з перським шахом Аббасом, коли Сагайдачний плекав мрію про антитурецьку коаліцію.