Читати книгу - "Останній пророк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Так, бували в житті моменти палких суперечок, особливо за юнацьких часів. Суперечок за пророків, закон, обряд. Коли, бувало, від крику ламався голос і не вистачало слини в роті для звогчування пересохлого язика. А від жестикуляції втомлялися руки. Але ніколи на таких спорах ніхто не сягав до права п’ястука. Не кажучи вже про часи, коли став виконувати священичі обов’язки, зробився членом громади старших у Геброні. І так ось пройшов би майже через ціле життя. З переконанням власної поважности, з вірою, що над кожним насильством перейде його дух, дух вибранця серед вибраного народу — священика — переможний і недоторкальний. Тому і про усі насильства над народом судив часто з цього, аж занадто мудрого становища. Чи ж так уже конечно підносити п’ястука в обороні власної правди? Яка це правда, що для свого захисту вимагає мечів, списів і стріл? Лише терпеливість і мудра переконаність у власній і Божій перевазі переможуть противників. Відплата прийде без крови і сліз. Виконування заповідей і закону є важніше, ніж їхня оборона!
А тепер ось його вдарили! Його! Священика! Ударив чужинець-вояк, символ насильства і сваволі! Збезчестив його! Як же стоятиме він перед олтарем Господа, побитий і понижений! Якого очищення потребуватиме душа й тіло?..
Старого діда, що проклинав римлян, давно вже не було між подорожніми. Але тепер лише почали струмити Захарієві від свідомости до серця грізні й безсилі слова пророків. Які чужі були вони колись Захарієвій душі! Бо все лишалися тільки набутком байдужих уст, ніколи не проходили через вогонь серця. А тільки тепер-ось починали оживляти задубілу, кволу мудрість. І за кожним їхнім дотиком здригалося серце невідомим почуттям, а звихрені думки крутилися в голові, як полова на розвітренім току.
Захарій починає маячити. Від удару по голові, нервового потрясення і спеки починається в нього гарячка. Відчуває, як хвилинами млость підноситься з глибини шлунка, підступає аж до горла й огидним почуттям розповзується по всьому тілі. Тоді він робить страшне зусилля, закидає назад голову, втягує в себе гаряче повітря, затинає нігті в долоні і напружує м’язи, щоб не звалитися з сідла в придорожній порох. І здається Захарієві, що ця дорога до Єрусалима стає безконечним шляхом муки, якого він ніколи не здолає. Бо вже сили цілком, без останку опускають його. І якби не почуття священичої гідности, то вже давно, мабуть, зупинив би свого віслюка край дороги, ліг на розпечену рінь і стогнав би, і проклинав, і плакав… Як колись Йов{16} на гноїщі!.. Як Єремія на руїнах!.. А так — лише-но втриматися, не впасти з сідла, добитися до Єрусалима…
У цьому безконечному чергуванні півмлости й півсвідомости минає гаряче відполудня. Лише в Бетлегемі зупинився гурток біля криниці, щоб напоїти віслюків й освіжити Захарія. Юрба зацікавлених оточила його, й вигуки ненависти на чужинців перебивали оповідь одного з прочан про вояцький напад. Але й тут Захарій мовчав і не бачив нічого, і так само, у півпритомности, продовжував дальшу путь. Сонце вже почало хилитися, коли подорожні вийшли на останній горб і відразу побачили святе місто, сховане в долині. Ось вона, донька Сіону! Несподівано прекрасна розляглася на своїх горбках, притулилася до пещених затінком долинок! Очі мандрівників не можуть відірватися від її обрисів. Хвилинку стоять вони у захопленні, не знаючи на чім спинити свій щирий подив. Аж нарешті могутня білість храму поглинає їхню увагу. І вклякнувши нараз, починають молитися.
Скільки разів бачив уже Захарій у своїх мандрівках це місто! За всіх пір року, при кожній погоді. Але ніколи ще не дивився на нього з таким почуттям, як сьогодні. Бувало, також усе спинявся й молився до храму. Але його благання були завжди без пристрасти і благословення, без запалу. Ніколи не спалахували вони болем Єремієвим, гнівом Ісаїним{17}, плачем Єзекиїлевим{18}! Лише жевріли догасаючим жаром покори Йова, кволістю мудростей Проповідникових. Треба було твердого вояцького п’ястука, запоморочення мозку й болю тіла та душі, щоб сьогоднішня молитва вибухла такою неподібністю до попередніх:
— Хай же вся нешляхетність їх прийде перед лице Твоє, Господи, й учини їм таке, як вони вчинили мені! Вижени і скинь у море силу їх, полум’ям хай будуть спалені вони! Хай зберуть грабіжників і насильників, як збирають сарану для спалення її, як струшують хрущів для нищення їхнього! Хай падають вони, як гній на полі, як снопи за женцями! Хай здійметься сморід від непохованих трупів їхніх, а гори затопляться їхньою кров’ю рудою. Дай же, Господи, затвердіти серцям їхнім, карай їх до останку гнівом своїм і знищ їх, щоб ані сліду по них не залишилося під небом Твоїм!..
Син, син! От кого треба б було тепер! Син міцний тілом і палкий духом. З благословенням Вишнього, мечем Ґедеоновим{19}, пращею Давидовою, правицею Самсоновою. Щоб побив, знищив і витеребив їх, як Ґедеон мадіянитян, як Давид — Ґоліята, як Самсон — філістимлян. Сина, о сина тепер! Сина Захарія й Елісеби! Могутнього й сильного нащадка, вождя перед Господом сил!..
У коливанні гарячкових думок стоїть нерухомо час.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній пророк», після закриття браузера.