Читати книгу - "Ген воїна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Перший раз у зоні?
— Звісно, перший, дурницю питаєш, — тихо відповів Михайлов, — це ж не моя земля.
— І то правда. А де бувати довелося?
— Майже всюди, куди посилали. Це у вас конфліктів немає, а у нас Росія велика.
— Ясно.
У цю мить повернувся Сомов.
— Можемо йти. Нікого там немає, хоча люди час від часу заходять — буржуйка стоїть, і аж чотири лежанки.
— От сталкери бісові, — Анісімов загасив цигарку, — лізуть сюди, як сарана, не сидиться їм вдома.
Чоловіки пішли в бік хати.
— Про кого це він? — на вухо спитав у Сомова Михайлов.
— Та, лізе у зону всяка малеча. Граються в сталкерів і чудять. Із хат різний мотлох виносять, а потім хизуються один перед одним, міняються, продають ці свої «артефакти».
— А-а, зрозумів, — протягнув росіянин, — у нас такі ж у метрополітені у Москві є: «Метро-2» шукають.
— І знайшли? — реготнув Сомов.
— Поки що ні, — тихо відповів Михайлов.
— Тобто — поки що?
— Та тихше ви, — шугнув спереду Анісімов, — як баби на базарі!
Чоловіки підійшли до похиленої хатини. Анісімов із Сомовим швидко розтягли на вікні та дверях світловідбивну тканину.
— Усе, тепер не попалять. Обидва — за дровами. Я вийду на зв’язок із другою групою і розпалю буржуйку. За годину буде темно, давайте швидше.
Глава 7Надворі сутеніло. Сонце, яке й так майже сховалося за лісом, прикривала чимала хмара. Дмухнув вітерець, і здалося, що село на мить ожило, — десь скрипнула надривно хата, десь заскреготіла іржавою завісою стара хвіртка.
— Я у хаті був, — Василь бігав біля столу, виставляючи зі старого трюмо тарілки та ложки, — чую, у сараї щось шарудить. Ти ж попереджала бути обережним, то я потихеньку взяв карабіна і туди.
Василь зняв згори пічки торбину, дістав хлібину і почав нарізати. Марічка сиділа на лаві біля столу і не втручалася у приготування вечері, уважно слухала.
— Дивлюся, а там він. Із автоматом і, головне, вже біля підвалу, де твій пристрій. Відчинив підвал, посвітив ліхтарем і — вниз. Я по-тихому, до сараю. Зайшов і за огорожею присів. Бачу, наплічник його нагорі, а зброю він із собою забрав. Я, про всяк випадок, карабін на підвал навів і чекаю. Довго він там був, хвилин десять. Здається, навіть телефонував комусь. А потім почав підніматися. Бачу — рука з’явилася з автоматом, голова. Думаю: якщо зараз нічого не зроблю, то потім пізно буде. Він саме на автомат зіперся, повністю вилізти хотів, а я: «Стій на місці!»
Дід наклав собі в миску картоплі, додав шмат заячого м’яса.
— А чого це ти, Марічко сидиш? Їсти давай!
— Потім, — нетерпляче перебила жінка, — і що далі?
— Далі, — ложка, яку Василь саме підносив до рота, на мить завмерла, — далі він вмить, я навіть не зрозумів як, кинувся вбік і дав чергу в мій бік. Я також натиснув на курок і впав.
Дід відкинув сиве пасмо від правого вуха.
— Ось.
Самий кінчик вуха був неначе зрізаний, кров вже запеклася.
— То чого ж ти не сказав, що він тебе поранив! — Марічка підвелася і підійшла ближче, щоб оглянути вухо.
— Ой, поранив, називається, — дід посміхнувся, було видно, що йому приємна увага жінки. — Подряпав просто. А от я поцілив. І треба ж було… Одна куля — і десь під серце, мабуть. Я, може, з півгодини лежав, не вставав, боявся. Тоді підійшов, а він вже хрипить.
Дівчина оглянула вухо Василя, дістала з кишені якийсь спрей і побризкала. Дід умисне скривився, а потім посміхнувся.
— Та залиш ти, правда, дряпнуло тільки.
— Отож він бачив передавач, — Марічка знов сіла на лаву.
Вона відламала невеличкий шматок хліба і почала жувати скоринку.
— Точно, бачив. І навіть комусь дзвонив.
— Значить, часу у нас обмаль, — жінка встала. — Зробимо так. Я маю з’ясувати, хто він. Передавач поки не вимикай.
Василь також підвівся.
— Мерця поховати, чи як?..
— Поховаємо. Не проти ночі ж. Давай завтра, я повернуся під вечір і відтягнемо його до цвинтаря. А ти, може, зрання яму там десь вирий, ближче до лісу, щоб уваги менше привертала.
Старий хитнув головою, мовляв, зроблю як годиться.
— Ось, — жінка простягла Василеві свій телефон, — я вийду на зв’язок сама. Якщо ще щось трапиться, просто натисни на кнопку, вона тут одна. В разі чого, я зможу дистанційно підірвати передавач. Однак при цьому тут усе зникне в радіусі метрів п’ятиста.
— Ого! — Василь здивовано прицмокнув. — Таке маленьке, а так гахне?
Жінка мотнула головою і підійшла до сінешніх дверей.
— Вибач, Василю, що втягла тебе в це.
— Не вигадуй, дитино, я ж розумію, що ти не мала іншого вибору. Все одно, таке життя, як у мене, — не життя.
Старий подивився на телефон у своїй руці. Прилад не був схожий на звичну мобілку. Широченький, з темним екраном на всю площину, із одною кнопкою унизу.
— От же ж техніка пішла, і не розбереш, що до чого.
— Та й не треба нічого розбирати. Засвітиться — натисни кнопку, це я дзвоню. Щось станеться — ти натисни кнопку. Побачимось.
Жінка вискочила на двір,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ген воїна», після закриття браузера.