read-books.club » Сучасна проза » Поклоніння ящірці 📚 - Українською

Читати книгу - "Поклоніння ящірці"

122
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Поклоніння ящірці" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 36
Перейти на сторінку:
Дупи, — пригадав я, — була ампулка ціаніду калію. А в суботу, між иньчим, в одинадцятих класів випускний... — Фєдя, хоч і був на два роки старший за нас, проте вчився щойно в десятому. Перевели в одинадцятий.

— Я пам’ятаю, як Пєтя випробував ту штуку на своїх морських свинках. І витратив усю, — нагадав Хіппі.

Тут заговорила Дзвінка, яка до цього дивилась у сторону міста, можливо, вишукуючи очима постаті, що потайки крадуться у наш бік.

— Субота. Ми повинні зробити то в цю суботу. Випускний збігається з Днем молоді. Ви ж самі чули: приїдуть чувачки з “Кривої люфи”, буде Левко Дурко... В місті стане дуже гамірно, а нам тільки того й треба. Ну, якшо ми дійсно будемо то робити.

Вона запитально глянула на нас.

— Та. Субота.

— Мало часу... — скептично промовив Хіппі. Він боявся, я знав, але також відчував, що він не відступить. Він також мав досить. Усі вже мали досить.

— Тиждень. Навіть менше. Але після випускного знову таке саме безлюддя. Як ми, по-твоєму, замочимо його, не привертаючи уваги? У маленькому місті перший хуліган на цілі Мідні Буки, що зник безвісти, приверне увагу кожного.

Гладкий Хіппі мовчав, покусуючи верхню губу. Нарешті сказав:

— В мене є пістоль, ше від тата. Макаров, якшо не плутаю. З одним повним маґазином.

— Ну, добре, — сказала Дзвінка. — Припустімо, взяли ми і кропнули його тим пєстіком. Вистріл почують, це раз. А тіло де подінемо? Знайдуть, два. Кулю віддадуть на аналіз, три. Га?

— Можна його якось заманити за місто. Там узяти під конвой і відвести в гори. Там і кропнути, як ти сказала, — запропонував я.

— Старий, де тіло подінемо? І куля, як ми з нею будемо поводитись?

Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити нас буде простіше, ніж два пальці обісцяти. Коли вияснять, що стріляли не з табельної зброї якогось міліціонера, почнуть перевіряти цивільних. Мама, за його словами, знала про пєстік, і вона довго не приходила б до тями, якби мєнти прийшли до них на хату і сказали, що куля, вочевидь, належить пістолету системи Макарова.

— А може, коли він нап’ється на випускному, — заговорила Дзвінка, — скажімо, я заманю його до річки, десь на глибоке місце. Він би міг спіткнутися...

— Не без нашої помочі, звичайно.

— Звичайно... Спіткнувся, впав лицем на камінь... а може вдарився головою об шось. Нахлебтався води... ну і... сталося неминуче. Цікаво, чи судмедексперти вміють відрізняти, вдаряються жертви головами об камінь, чи то камені б’ють жертв по голові...

— Струс мозку... П’яний... Ми змогли б налити в нього ше водяри. П’яні... п’яних часто виловлюють мертвими з річок чи озер.

— Ненадійно.

— Небезпечно.

— Ненадійно, небезпечно і малоефективно. Все рівно, шо кидатись під колеса авто в центрі.

Автомобілі в центрі, та й узагалі в Мідних Буках, проїжджали рідше, ніж на вулицях збирався натовп.

— Гаразд, — сказав я. — Уявімо собі, шо ми вже замочили його. Конкретно, так шо пряма дорога в морг. І нехай інших слідів, окрім тих, що на тілі, ми не залишили. Де подінемо тіло?

— Можна затягнути високо в гори, щоб його з’їли вовки.

— Хіппі, такого не буває, — резонно заперечила Дзвінка. — Найвірніший спосіб — це закопати. У безлюдному місці.

— Може, на цвинтарі? Ніхто би не звернув уваги на свіжу могилу, крім як трунаря. І мєнти би там не шукали, а це вже щось та й значить.

— Та, колєґи. Якщо ми вже вирішили замочити його, треба приготуватися до зустрічі з органами, — я побачив, як зблід Хіппі.

— А спалити? Міську, можливе таке? Спалити, га?

— Майже неможливо. Треба, щоб у Мідних Буках був якийсь крематорій. Або якась теплостанція на вугіллі, шоби мали куда тіло запхати. Сране тіло, де його подіти?!

— Слухайте, а може... Може, закатрупити його, розрізати, ну, розчленувати на кавалки, спакувати в наплечники і поїхати електричкою десь дуже далеко? А там викинути на якомусь смітнику?

— Слухай, ти ЗМОГЛА БИ таке зробити? Розпиляти його і всі такі діла? До біса, ми не якісь там садисти, ми...

— Ми просто хочемо замочити одного мерзотника, який вже всіх задовбав. Я права? Ми невинні, як ягнята.

— Я просто кажу, що нам після того треба ще буде жити. ЖИТИ З ТИМ. Я не хочу збожеволіти від спогадів того, як я відпилюю Фєдіну голову кухонною пилкою до костей.

— А можна його просто-напросто прирізати, наприклад, розбитою пляшкою. Зробити все в рукавичках. Шоби все скидалося на п’яну бійку. А нас навіть не буде до чого прив’язати...

— Хріна з два ми його приріжемо. Він же здоровий, як бугай!

— О, Михаську! А пам’ятаєш про болото, ну, яке я тобі показувала? Тоді.

Я кивнув головою. Якщо йти по дорозі, якою ми з Дзвінкою мандрували, то десь на п’ятнадцятій хвилині убік збігає стежина. Веде вона углиб лісу. А там розгалужується. Одна дорога веде до велетенського мурашника, а інша — у величезне багновище. Воно також огороджене і ззовні нагадує милу оку галявинку зі сочистою травицею. Однак під тонкою кіркою прошитого травою ґрунту — підступна каламуть болота. Повідають, колись там утопилася ціла корова. Люди туди не лазять, бо знають, чим це загрожує. А тин довкола багна — для туристів і худоби.

— Ти, Хіппі, знаєш, пра’? Так ось: припустімо, ми його замочили. У випускну ніч беремо його, і лопату, і ще шось важке, і кидаємо тіло в болото. Рискалями перед тим трішки розпушимо то місце. Щоби добре пішов. Ну, і його засосе. Чи засмокче. І все, квітка... Ніхто в життю не здогадається шукати його в тій баюрі. Шо скажете?

Ми з Хіппі обмінялися поглядами. Ідея досить таки непогана. Бо якщо все зайде справді далеко, і почнуться серйозні пошуки тіла, то жоден акваланґіст туди не полізе. Принаймні ми на те уповали.

— А його точно затягне? Ну, не буде такого, шо ми з Міськом кинемо його на середину болота з рельсою на шиї, а він там залишиться лежати?

— Затягне полюбе... Була злива. Воно розкисло. Там, певне, вода навіть через траву проступає.

— Послухайте, — перебив їх я, бо саме в голову сяйнула непогана думка. Звісно, за умови, що у такому ділі бувають хороші думки. — Ми зачекаємо, коли Фєдя вже буде достатньо бухим... Котрийсь із нас заманює його в ліс. Там б’ємо важким чимось по голові. Він падає без свідомості й опритомнює аж на дні болота. З отим важким чимось на шиї. Ну, як вам?

— А якщо вдаримо недостатньо сильно... Або занадто сильно? І замочимо завчасу?

— А

1 ... 23 24 25 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поклоніння ящірці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поклоніння ящірці"