Читати книгу - "Похорон богів"

Тепер йому не здавалися випадковими ні загибель братового коня, чим небо попереджало Людвіка, ні вся безліч великих і малих знамень, на які раніше не звертав уваги, заклопотаний перебігом днів і подій. А потім з пам'яті випливла зовсім недавня подія: він згадав, як його обсипало морозом, коли позавчора не зважився виїхати з Подільських воріт, а конюший Муромець торкнувся до нього своїм ручищем.

Це ручище довго не виходило йому з голови. Тепер Местиша Варяжко пересвідчився, що то було справді неспроста. Бо чому б ота блискавка вдарила саме в Муромців двір. І саме в дровітню, щойно викладену шестипалим юнаком, якого небо позначило з народження.

Все було неспроста. Местиша Варяжко не знаходив собі місця. То діставав з-за пазухи тонко зроблений срібний хрест, почорнілий у заглибниках від поту, й починав молитися грецькому богові Христу, то метався по світлиці, уникаючи поглядів челяді та непорожньої жони, й називав імена богів свейських, сіверських та полянських, які незбагненним тремом відгукувалися в його душі. Це було дивно.

Местиша не розумів, що з ним діється, твердо знав лише одне: мусить прислухатися до голосу Долі, яка попереджала його про щось лихе, як попереджала колись брата Людвіка. У своїй смерті Людвік завинив сам — тоді Местиша пильно стежив за поєдинком. Передусім знехтував силу противного меча — що, мовляв, учинить супроти хитрого й дужого витязя той отрок? Звик покладатися на свій перший удар. Але в сутичці з Ольгом Людвіків меч схибив — уперше й востаннє. Це вже принаймні Местиша добре зрозумів. А друга Людвікова помилка — боровся потім конем: що-що, а це відомо кожному гридневі.

Доля попереджала його, та Людвік знехтував її потаємним голосом. І поплатився життям.

Местиша мусив зважити кожну його помилку, хоч він і зуміліший за деревлянського родака. Чому він подолав дужчого?

Все вказувало на те, що Доля потягла руку за Ольгом, бо Людвік не послухався її знамень, і тепер Местиша метався й шарпавсь, аби лише схилити Долю на свій бік.

Щось мусив учинити, а не знав що. Аж увечері йому сяйнула щаслива думка: він повинен зробити якесь добро.

Але що могло бути любим Долі? Местиша подумав про вчорашній знак, та ні до чого не зміг домислитись. Шестипалий Вадим... Чим він міг стати в пригоді, коли Местиша зіб'ється невдовзі за братню кров?

Смислу знамення належало шукати глибше. Местиша зійшов з гомінкого терема й довго блукав двором. Заглянув у гридницю. Витязі щойно повечеряли й лаштувалися до сну, чути було звичайні непристойні балачки та вигуки, все крутилося навколо дів і жінок, бо мало хто ще з молодшої дружини мав жону чи наложницю. Ті ночували не тут, а десь поза городом.

Тоді Местиша знічев'я подався до медуш[6], але підкліті були вже позамикані, й він бездумно поплентав далі й далі вниз, обережно ступаючи сходами темної лізниці.

В самому низу порубу[7] блимнув свічник. Сторож, який лежав просто на землі, знехотя підвівся, впізнавши його.

— Кого сторожуєш?

— Та якогось дідка.

— За що сидить у порубі?

Сторож тільки знизав плечем.

— Одчини-но двері, — сказав Местиша й раптом відчув, що цілий день саме цього й дошукувався.

Сторож одсунув засув і копнув чоботом по обаполах дверей. Завіси моторошно скавульнули, в кутку порубу ворухнулася невиразна тінь. Местиша звелів принести блимавку. Тінь поволі звиразніла й підвелась. То був брудний патлатий і згорблений дідо.

— За що сидиш?

— Не відаю... — відповів той. Голос у в'язня здавався так само іржавим, як у завісів дверей, а вкрите лепом обличчя шолудивилося.

Местиша провів пальцями по стіні. Дубові колоди були слизькі й тхнули цвіллю. Відвиклий од стояння в'язень притулився до стіни. Дрантя його теж тхнуло цвіллю.

— Давно сидиш?

— Другу зиму.

— А вкинув хто?

— Гридні.

— А хто звелів? — майже крикнув Местиша.

— Світлий князь.

— Даю тобі волю. Йди собі, — сказав Местиша і квапливо вибіг з порубу.

Світлий князь уже спав. Местиша не наважився його будити, а наступного дня, побачивши батька в Ярополковому теремі, відкликав убік:

— Що то за дідо в порубі?

— Де?

— В нашому порубі, — сказав син. У цю хвилину він зовсім не боявся батька.

Світлий князь лише здвигнув плечем, як учора вночі той сторож.

— Ти ж велів укинути його ще тієї зими, — нагадав Местиша, але батько знову знизав плечем.

— Нікого туди не кидав.

— Я відпустив його.

Свейнальдр здвигнув плечима втретє, його явно клопотали інші думки. В красній світлиці Ярополка зібралося кілька мужів, і коли вони потім познімали свої мечі з гака біля дверей і вийшли, Свейнальдр голосно проказав:

— Местиша готується дошукуватись братньої крові!

Він не питав, а мовби дратувався з київським князем, але Ярополк знітився і схилив голову над столом. Свейнальдр уперше заговорив про це відверто. Ярополк чекав цього з початку зими, чекав і мучився. Власне, так тривало всі останні літа, відколи загинув батько.

Я все життя чогось чекаю й когось остерігаюся, подумав Ярополк і з сумом збагнув, що й сьогодні не зважиться на тверде княже слово: Свейнальдр змалечку тримав його в пазурах і не відпускав, наче запеклого ворога або бранця. Ярополка не покидало відчуття, що він до скопу не позбудеться цієї ворожої опіки.

Коли прийшла чутка про Людвікову смерть, Ярополк злякавсь, але й утішився: поменшало на одного опікуна — найнестримнішого! Це мало остудити Свейнальдрові голову бодай на час. Та ось місце Людвіка займає його молодший брат Мстислав Варяжко.

— Кров покличе за собою нову кров, — сказав Ярополк і вперше прямо глянув на Свейнальдра, але й цього разу не витримав погляду колючих старечих очей. Тоді вирішив говорити до Мстислава, й той не побажав цього: похмуро і вперто дивився в слюдяну шибочку.

Свейнальдр підійшов до Ярополка й поклав обидві руки на стіл. Тепер молодий київський князь не міг одвести погляду від зморшкуватих рук Свейнальдра, який сказав:

— Це ти мудро мовив. Із тебе колись виросте справжній князь, достойний великого столу. Кров покличе за собою нову кров. Я те саме сказав і Местиші. Бо так і є. Коли б він