Читати книгу - "Нарис Історії ОУН"

Міжпартійна та внутрішньопартійна гризня спричинила важке морально-політичне спустошення головно серед членів і прихильників колишніх наддніпрянських соціялістичних партій – соціял-демократів і соціял-революціонерів. Велика частина провідних ес-ерів ще в час збройної боротьби Української Народньої Республіки проти московсько-большевицького наїзника стала до співпраці з московськими большевиками. Таким чином ес-ери викликали враження, ніби большевицький режим в Україні не є тільки новітньою формою московської окупації, але спирається на самих же українців, як бажана ними форма власного державного життя. Вслід за ес-ерами пішли після невдачі збройної боротьби деякі провідні ес-деки. Першим із них пішов найвизначніший їхній лідер Володимир Винниченко, який повернувся на Україну і там склав перед большевиками покаянну заяву, опубліковану прихильниками Винниченка за кордоном. За ним пішло чимало інших його партійних колеґ.

Таке політично безхребетне „зміновіховство” викликало серед еміґрантів загальну дезорієнтацію, ідейно-моральний маразм, політично-програмову розгубленість та ще більше розбурхало партійні пристрасті. Соціял-Демократична та соціял-революційна партії розкололися на безліч груп і відламів, з яких кожне вважало себе єдиним справжнім репрезентантом соціял-демократичної чи соціял-революційної партії.

У висліді „зміновіховства” колишніх провідних політиків типу В. Винниченка та важкої нової політичної дійсности зродилися серед еміґрації сильні течії совєтофільства, дбайливо підтримувані політично й фінансово большевицькою владою УССР за посередництвом її численних закордонних аґентів.

Тверезі уми протиставилися тому розкладовому процесові і, щоб вийти з тієї партійницької матні, почали шукати нових правильних шляхів ідеологічно-політичної діяльности. Як протиставлення хаосові, маразмові та примітивізмові політичної думки, репрезентованих українськими соціалістичними партіями, починають виростати націоналістичні ідеологічно-політичні організації з ідеологією державницького, соборницького і понадпартійного українського націоналізму.

II ЧАСТИНА: НАРОДИНИ ОУН

ДВІ КОНФЕРЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

 Аналіз виникнення й діяльности українських націоналістичних організацій в роки по першій світовій війні приводить до безсумнівного висновку, що український націоналістичний рух – це органічний природний процес. Він вийшов на політичний байд як стихійне явище. Український нарід, хоч і поневолений унаслідок поразки своїх визвольних змагань, та проте морально-політично незламний, шукав далі єдиноправильного шляху і найдоцільніших засобів для здійснення заповітної мети – побудови самостійної соборної української держави. Він не давав звести себе з єдиноправильного шляху, зі шляху національно-визвольної боротьби на партійні політичні манівці та протиставився партійницькому розгулові, що анархізував політичне життя української еміґрації. І саме як вислід отого шукання єдиноправильного шляху до осягнення всенаціональної української мети, що йшло впарі зі здоровим протиставленням партійницькій анархії, виник організований український націоналістичний рух.

Оця стихійність вищезгаданого процесу зумовила виникнення в той самий час кількох окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних. Проте такий стан не міг задовольнити нікого з українських націоналістів, тому що визвольно-революційна боротьба за найвищу мету вимагала організаційного об'єднання і координованої дії всіх, самостійницьких державно-творчих сил. Цей „катеґоричний імператив” – ця природна вимога – знаходила відгук у душі кожного українського націоналіста і тому кожна з націоналістичних організацій висівала спонтанно, як одно з найперших і найважливіших своїх завдань, вимогу допровадити в можливо найкоротшому часі до організаційного об'єднання всіх українських націоналістичних організацій як на наших землях, так і за кордоном. Оця вимога була чітко зформульована зокрема в постановах крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ), „Групи Української Національної Молоді” (ГУНМ) і „Леґії Українських Націоналістів” (ЛУН) на чужині, як теж у постановах „Союзу Організацій Українських Націоналістів” (СОУН), створено з почину ГУНМ і ЛУН.

Провідні члени названих організацій, ідучи назустріч здоровій ініціятиві щодо об'єднання всіх українських націоналістичних організацій, скликали з цією метою Конференцію українських націоналістів, що й відбулася в днях 3-7 листопада 1927 р. у Берліні.

І. Конференція Українських Націоналістів в Берліні (3-7 листопада 1927 року)

Конференція ця була названа офіціяльно І. Конференцією Українських Націоналістів, і в ній взяли участь такі особи: полк. Є. Коновалець – начальний Комендант УВО; д-р Степан Нижанківський і д-р Юліян Вассиян – представники „Групи Української Національної Молоді” (Прага); інж. Микола Сціборський і Петро Кожевників – представники „Леґії Українських Націоналістів”; Омелян Сеник і Сидір Чучман – відпоручники УВО (Берлін); Петро Сайкевич і Любомир Макарушка – делеґати Крайової Команди УВО (Львів); Осип Боднарович, Богдан Кравців і Степан Охримович – делеґати „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (Львів); Володимир Мартинець – делегат УВО і „Групи Української Національної Молоді” (Берлін); інж. Дмитро Андрієвський (Брюссель) і Зенон Пеленський (Берлін) – редакційні співробітники „Національної Думки”.

Центральною особою, що єднала всіх у підготові, та проведенні І. Конференції, був полк. Євген Коновалець, висуваний усіма націоналістами як єдиний кандидат на провідника майбутньої Організації Українських Націоналістів.

Зараз же на самому початку Конференції проявилися дві різні .концепції щодо способу організаційного оформлення українського націоналістичного руху. Перша концепція була така: всі вже існуючі українські націоналісдичні організації мають самоліквідуватися через влиття в нову і єдину Організацію Українських Націоналістів, що її необхідно створити. Друга концепція зводилася до пропозиції об'єднати всі вже існуючі, як теж і можливі в майбутньому українські націоналістичні організації в одному координаційному центрі, на зразок уже раніше створеного „Союзу Організацій Українських Націоналістів”, залишившися об'єднаними організаціями і надалі з їхньою окремішністю та самостійністю.

Представник Крайової Команди УВО (а водночас член леґальної галицької партії УНДО) д-р Любомир Макарушка обстоював другу концепцію та висунув ще додатково вимогу, щоб до майбутнього „Об'єднання українських націоналістичних організацій” не втягати УВО і щоб головою того „Об'єднання” був хтось інший, а не комендант УВО полк. Є. Коновалець. На думку Л. Макарушки, повинні були й надалі існувати дві, одна з одною не пов'язані, організації: ідеологічно-політична організація українських націоналістів з одного боку, а з другого – підпільна, якнайбільше законспірована, військово-бойова організація УВО. Перша організація має бути оформлена як леґальна партія, під назвою Об'єднання (чи Союз) українських націоналістів, і тому її не слід організаційно пов'язувати з УВО, бо таке пов'язання автоматично спричинить реакцію з боку польської окупаційної влади на західноукраїнських землях і вона почне так само переслідувати й ідеологічно-політичну організацію українських націоналістів, як нелеґальну. З тих самих мотивів Л. Макарушка радив не вибирати на пост голови ідеологічно-політичної організації коменданта УВО, щоб і персонально не пов'язувати двох окремих і різного характеру організацій.

Проти такого ставлення справи виступили прихильники першої концепції, зокрема ж представники крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). Знаючи добре умови польської окупації на західньоукраїнських землях, делеґати СУНМ-у заявили, що в час ворожої окупації України зовсім не можливе леґальне існування української націоналістичної організації. Аджеж окупант ніколи не дозволить на леґальне існування такої ідеологічно-політичної організації, яка принципово відкидає кожну співпрацю з тим же окупантом,