Читати книгу - "Євреї на Україні"

національно-визвольних змагань українців упродовж цілих століть. Українські міста, перенаселені чужоземними зайдами, були гніздовиськами колоніалізму й національної зради замість того, щоб стати центрами патріотичного руху українців, подібно до того, як це було в інших народів.216

Загальновідомо, що класи капіталістів і поміщиків становлять керівну силу будь-якої буржуазної нації.217 Позбавлене цієї керівної сили, українське суспільство являло собою картопляне поле, на якому могли безборонне випасатися російські, єврейські, польські та інші гнобителі. Корінне населення України — робітників і селян — безпардонно експлуатував весь цей Інтернаціонал колонізаторів.

Українці перебували на становищі гіршому, ніж ірландці, про яких Енгельс писав Марксу, що “вони більше не почувають себе дома в своїй власній країні… (Слова Шевченка: “на нашій не своїй землі” були сказані ще раніше)… Систематичним гнобленням вони штучно перетворені в цілком зубожілу націю”.218

Малочисельність і економічна слабкість українських землевласників і буржуазії утруднювала розгортання роботи в народі через брак коштів, які були для цього потрібні. У статті “З новим роком” (1897) І.Франко скаржився:

“Люди знайшлися б, робота б ішла, та нема грошей. І стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в віці капіталізму, коли по інших краях люди мають міліони на заведене зносин між землею й Марсом. Невже ж ми одні не тілько нещасні, але й жебраки між народами?..”219

Сам Франко, який один міг замінити собою цілу академію наук, не мав за що придбати гасову лампу для роботи, а в листі до Івана Белея (вересень 1881) бідкався, що збирається до Дрогобича, але не знає ще, “в кого позичити чобіт”, бо його власні “рознеслися геть”.220

Тоді як українці не мали за що взути Франка або викупити з неволі Шевченка, “знедолені” іудеї Рафаловичі, Бродські, Гальперіни, Полякови, Бліохи могли змагатися своїми багатствами, награбованими на Україні, з царствуючими домами Європи.

Мартін Лютер нарікав на долю свого народу: “За попуском Божим, ми, німці, повинні віддавати своє золото і срібло в чужі країни, збагачувати весь світ, а самі залишатися старцями… Франкфурт — це срібна і золота діра, через яку з німецької землі витікає все, що тільки створюється і росте у нас”.221

Усе, що створювалося руками українського народу і родило на нашій землі, витікало з України через бездонні діри у Бродах і Дубні, Бердичеві й Одесі, Петербурзі й Москві. Скільки разів українці пробували добитися чого-небудь і щоразу були розчавлені — політичне й економічно. Великий народ був зведений до становища безправного раба, а його багатства віддані на поталу чужоземній банді колонізаторів.

Яскравим свідченням цього може бути порядкування єврейського елементу в економіці Галичини, зокрема в Бориславо-Дрогобицькому промисловому районі.

Сучасний Борислав, колиска нафтової промисловості республіки, у 50-х роках минулого століття був невеликим підгірським селом, навколо якого купчилися такі ж стародавні села, що на початку XX ст. злилися в одне місто. Дрогобич — давній центр солеваріння, нафтоочисної та озокеритової промисловості на Підкарпатті. Розташовані поряд, ці міста становлять один великий промисловий комплекс Західної України.

Як тільки було винайдено ефективний спосіб очищення нафти і промислове її застосування, звістка про це рознеслася по всьому краю. В район Дрогобича-Борислава почали злітатися любителі легкої наживи. “Сюди, — читаємо в Історії міст і сіл УРСР, — як за золотом у Каліфорнію, прибувало багато ділків, серед яких було немало авантюристів, що мріяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску місцевого населення”.222

Історія міст і сіл промовчує: хто ж вони, оті авантюристи, що злетілися грабувати український народ? Іван Франко на це відповідає: євреї!

“Всі, а особливо жиди, — пише він у повісті “Боа констріктор”, - лавою поперли в Борислав, хто з готовими грішми, а хто й так, на щастя. Почалася боротьба, якої досі не бачила Галичина. Слизький, влізливий елемент жидівський, мов вода під час повені, вдирався у всі закутини, всі шпарки, кишів, немов тисячі хробаків, показувався всюди, де його ніхто й не надіявся. Докладне знання простого люду, умілість використувати його, ошукувати в дрібницях на кожнім кроці — надавали жидам велику перевагу… Тисячі й тисячі робітників гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячі і мільйони”.223

Таку ж правдиву картину пограбування українських селян малює автор і в повісті “Борислав сміється”. Старий бориславський робітник Матій говорить:

“Жидівня крутилася та гомоніла коло кождої хати, пестилася, як ті пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмів або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусникові грунту під заколи… А скоро, собачі діти, обдурили чоловіка, виссали з него все, що можна було виссати, тоді гей же на него! Тоді він і пияк, і лайдак, і псяпара, тоді його і з коршми витручують, і з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!”.224

Бенедьо Синиця, керівник бориславських пролетарів, з болем спостерігає, як “збагачені жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться (одягаються) в дорогі шати і бризкають болотом на темну, похилену товпу”.225

Герман Гольдкремер, недавно ще “простий, невчений жид-онучкар”, стає найбільшим бориславським тузом. Гольдкремер і його сусід Леон Гаммершляг — це два бориславські “головачі”, два найбільших підприємці. Письменник називає їх: “оба вовчі горла”, “жиди-деруни”. Вони та подібні їм “видурювали запівдармо грунти у бориславських мужиків”, а самих пускали “з торбами”. “Поліція місцева була в руках війта, а війт в руках жидівських, — ну, і велись порядки”.226

На насильственне обезземелення українського селянства вказує й Історія міст і сіл. У ній сказано:

“За короткий час уся земля в Бориславі опинилась в руках спекулянтів та великих землевласників, — бориславські селяни були експропрійовані”.227

Але знову-таки: хто ті спекулянти, в руках яких опинилася земля бориславців? Автори і редактори “Історії”, боячись, очевидно, звинувачення в антисемітизмі, не наважуються назвати хижаків їхнім власним ім’ям, хай краще читач думає, що українці грабували самі себе…

Тим часом відповідь на питання дає сама статистика національного складу населення Борислава. У 1880 р. там жило 2266 душ “української породи”, як каже Франко, тоді коли євреїв було понад 6800 чоловік,228 тобто втричі більше.

У випадку з Бориславом маємо класичний приклад первісного капіталістичного нагромадження на західноукраїнських землях. Це визнає й офіційна історіографія, хоч тверезому глуздові наперекір уперто твердить, що цей процес відбувався тут, “як у всіх країнах”. У тім то й річ, що зовсім не такі умови, за яких люди вступають у стосунки між собою в процесі виробництва, каже марксистська наука, “змінюються від країни до країни, а в кожній країні в свою чергу — від покоління до покоління. Тому політична економія не