Читати книгу - "Побачити Алькор"

читачам ступінь виродження верхівки Червоної Гілки, чи то Оранжевого ордену. Всі ці речі, як і багато що в наших справах, слід сприймати не як буквальні, а як символічні… Ну що, Лицарю Кадош, вип'ємо… Як казали старі масони, Naviget, haec summa est![26]

— Ars una![27] — відповів Костиганов давнім магістерським гаслом і одним ковтком спорожнив свій стопарик. — Ху! Добрий віскарик… Я сьогодні вже за кермо не сяду. Арендую тут у вас койку, висплюсь. Якщо, зрозуміло, на те буде ваша ласка.

— Не проблема, — погодився господар. — У нас тут під дахом є зручна розвантажувальна кімнатка з кондиціонером. Диванчик, телевізор, чіпси і пиво у холодильнику. Я дам розпорядження охороні.

— «Розвантажувальна кімнатка»? Хороша назва. Багатозначна. А Танюша не складе мені компанії?

— Це вже, брате дорогий, ти з нею сам будеш домовлятись.

— А хтось обіцяв…

— Гаразд, я тебе їй відрекомендую. Дівчина вона кмітлива і незакомплексована, а ти в нас просто Бред Пітт. Порозумієтесь. І сигари вона тобі принесе. Як у кращих готелях Парижа. Налити тобі ще?

— Наливайте. Гулять так гулять… І ще, Суверене, поки я не п'яний, хочу вас запитати.

— Про що, брате?

— Вам не здається, що в цій ситуації нам було б корисним об'єднати зусилля з тим охоронним агентством? Їхня людина здалася мені достатньо професійною і коректною.

— Є підозра, що в агентстві копає «кріт».

— Серйозна підозра?

— Більш ніж серйозна.

— А якщо їх попередити?

— Вирішуй за обставинами. Але я б радив діяти обережно. Ми ж не знаємо, хто там «кріт». А раптом це отой «професійний» і «коректний»?

— Сумнівно, або я вже зовсім нічого не тямлю в людях.

— Не будь таким самовпевненим.

— Це я самовпевнений?

— А хто? — Зморшки на переніссі в Командора химерно вигнулись. — Може, я?

Костиганов зрозумів, що впритул наблизився до межі дозволеного. Але все ж не втримався і спитав:

— А вас не турбує та товста обставина, що замовник нашої Машини входить до списку «Форбс»?

— У нас є брати, які так само входять до того списку. І взагалі, брате, щодо тутешніх олігархічних розкладів ми також, скажу тобі, не пальцем роблені. Мене, брате, набагато конкретніше турбує незрозумілий чаклун… Червона Гілка! Це ж треба було таке придумати.

Розділ 17

Коли родина Корецьких готувалася до переселення, виникла суперечка щодо Мармуриної знахідки. Роман Олександрович наполягав, щоби небезпечна річ мандрувала до конспіративної квартири в його баулі. Але Мармура вперлася. Боячись, що Лавр почує їхню сварку, Корецький відступив. Так циліндр, разом в пергаментним кільцем, опинився в наплічнику Мармури.

На конспіративній квартирі дівчина заснула, щойно її голова торкнулася подушки. Зазвичай вона спала без яскравих сновидінь, але того ранку Мармурі наснився кошмар. За нею гнався великий чорний пес. Вона втікала він нього порожніми вулицями, а він наздоганяв. Вона ніби потилицею бачила його червону заслинену пащу, відчувала спиною гаряче дихання собацюри. В руках Мармура тримала циліндр, який уже був не брудним і тьмяним, а блискучим і золотим. Циліндр сяяв, як королівський жезл, а від чорного пса линули хвилі темряви. Тому перед Мармуром розгорталася панорама сонячного дня, а за спиною панувала і діяла ніч.

Раптом Мармура побачила Лавра. Він стояв на перехресті безлюдних вулиць у довгому сірому плащі. Спокійний і непохитний. Немов позитивний ковбой з вестерну. Дівчина побігла до нього. Вона чомусь була впевнена, що Лавр захистить її від чорного пса. Але вона не встигла. Хтось важкий стрибнув їй на спину. Вона ганебно заверещала, впала і прокинулась.

Над нею розгорталися сузір'я, намальовані на темно-синій високій стелі. Окрім зірок, художник зобразив міфологічних персонажів Зодіаку. Водолій випорожнював пузате барило, Близнюки зливались в тісних обіймах, а Діва ризиковано загравала з Левом, погладжуючи свої пишні груди. Кілька хвилин Мармура розглядала цю дизайнерську фішку, потім згадала про циліндр, зістрибнула з ліжка, відкрила наплічник і перевірила свій скарб. Усе було на місці.

Вона відчула, що зголодніла. У кімнаті нічого їстівного вона не побачила. Мармура обережно прочинила двері кімнати. У коридорі нікого не було. Вона гвинтовими сходами зійшла на перший поверх, до великої зали. Там працювала здоровенна «плазма», Лавр сидів на канапі і дивився ранкове телевізійне мило. Поряд з ним лежав карабін.

— Уже виспалася? — спитав він Мармуру замість вітання. Та уявила, як виглядає нерозчесаною, і почервоніла. Хоча цей чорт і не встиг урятувати її від пса, він їй від того не перестав подобатись. «Цікаво, — подумала Мармура, — одружений він чи ні? Кільця немає, на мої ноги він лупає, як Едя після пива. Біля такого чорта, як цей, мусять крутитись якісь давалки, але мене він стопудово хоче. Або я вже ні ув що не втикаю».

— Сон поганий наснився. — Дівчина присіла на краєчок канапи, і поли її халатика ненавмисно розійшлися. — Щось би похавати.

— Упс. Хавку нам привезуть за годину-півтори, — повідомив Лавр. — Але, може, у холодильнику щось завалялось. Пошукай.

— А де тут холодильник?

— На кухні. Он ті двері. — Лавр показав Мармурі напрям. Кухня Мармурі не сподобалася. Вона була вся срібляста і металева. Величезний холодильник виявився складом різноманітного алкоголю. Мармура витягла з нього пляшку пива і шматок засохлого сиру.

З пивом і сиром вона повернулася до зали.

— Пити будете?

— Я за кермом.

— А я ні, — Мармура відпила з пляшки і вгризлась у сир.

— Ти так завжди зрання?

— Ага, кожного дня. Я алкоголічка.

— Ти трєпло, — розсміявся Лавр.

Його сміх Мармурі теж сподобався. Вона солодко потягнулася (халатик з'їхав кудись під пахви) і спитала:

— А це ваша рушниця?

— Це карабін СКС. Снайперський.

— Круто. — Мармура підняла зброю, заглянула до оптики, прицілилась у вікно.

— Обережно, він заряджений.

— Я в курсі.

— Я сподіваюсь, Роман Олександрович попередив твоїх батьків?

— Батьків?

— У тебе ж є батьки.

— Звісно, що є. Мамусик і татусик.

— Ну от, я й кажу, що треба їх попередити. Вони мають знати, що тебе кілька днів не буде.

— А мене лише кілька днів не буде?

— Може, й довше.

— Класно.

— Батьки турбуватимуться.

— Фігі. Батьки будуть раді.

— Ти так їх дістала?

— Ага. Вони при мені встидаються трахатись. Діти совка. А тут люба донечка кудись злиняла. От і прийде до них волохате щастя.

— Я бачу, Наталі, ти сучасна дівчина.

— Вам такі не подобаються?

— Я такого не казав.

— Насправді я дуже хороша. Чемна і слухняна. А ще я люблю справедливість.

— Вірю тобі. А Роман Олександрович тобі ким приходиться?

— Тестем, — Мармура зробила особливо довгий ковток. Пиво вдарило їй в ніс, вона ледь стрималась, щоби не чхнути.

— ?..

— Я коханка його