Читати книгу - "Гостi на мітлi"

І похнюплено почвалав з двору.

Степан догнав його і запитав:

— Ти чого раптом такий став? Може, Мурка щось сказала?

— Сказала, — пригнічено відповів Аристарх. — Вона сказала, що їй соромно за котячий рід… Звичайно, хто я для неї? Нечесаний волоцюга, та й годі. А вона така… слів просто не вистачає. Навіщо ж тоді їй розводити зі мною всілякі теревені? Варто лише поглянути на мій хвіст… — Аристарх повернувся до Степана і благальним голосом попрохав: — Слухай-но, Степане, причесав би ти мене хоч трохи. А то соромно дивитися в очі собі подібним.

Степан ледве стримав посмішку.

— От бачиш, — зауважив він. — А ще пручався. Ну що ж, зараз я зроблю з тебе справжнього красеня.

Аристарх з сумнівом подивився на нього.

— А ти зумієш?

— Ще б пак! — відказав Степан і витяг з кишені гребінця. — За хвилину ти сам себе не впізнаєш.

Однак перетворити Аристарха на красеня виявилося не такою вже й легкою справою. Чи то шерсть у нього надто звалялася, чи гребінець виявився нікудишнім, — але після двох чи трьох дотиків з нього вилетіли всі зубчики.

— Тут, мабуть, допоможе хіба що скребниця, — зауважив Василь, коли і його гребінець полетів на помийницю.

Степан гайнув до хліву і повернувся з важкою залізною скребницею, якою час від часу розчісували корову Зірку. Він щільно притиснув її до Аристархової спини і потягнув до себе.

Шерсть і не думала піддаватися. Скребниця вгрузла в неї, ніби плуг у кам'янисту землю.

Тоді Степан смикнув скребницю що було сили.

Бідолашний Аристарх жалібно нявкнув. На його очах виступили сльози.

— Що, боляче? — співчутливо запитав Степан.

— М-мм… — мугикнув кандидат у красені.

— Може, не треба?

— Скуби, Степане, скуби! — наказав Аристарх, змахуючи лапою непрошену сльозу. — Скуби, не бійся. Я тепер все витримаю!

ДОПОМОГА

На Аристархове щастя, в цю хвилину наспіла Таня.

Вона побачила, як страждає Аристарх, як Степан з Василем витирають мокрі чуби, і вдарила руками об поли.

— Та хіба ж так можна? — вигукнула вона. — Він вам що — корова?

Аристарх хлюпнув носом і осудливо скосив очі на Степана.

— От бачиш… Ех ти, а ще обіцяв з мене зробити красеня!

— Він же і хотів так зробити, — зауважила Таня. — Тільки не знав, як це робиться.

— А ти знаєш?

— Знаю.

Таня вийняла з свого волосся гребінець і стала обережно причісувати ним розкуйовджену котячу шерсть.

— Ось як треба, — примовляла вона. — Одну ворсинку, іншу… Ну як — не боляче?

— Ні-і, — задоволене муркнув Аристарх. — Зовсім не те, що у цих гицелів. Продовжуй, будь ласка, в тому ж дусі.

Василь дивився, дивився і, врешті, не витримав.

— Так ти його й до Нового року не причешеш, — сказав він. — Може, йому все ж таки краще викупатися?

Із Аристархової горлянки вирвався панічний стогін. Схоже, чаклунський кіт понад усе боявся купатися.

— А без цього не можна? — запитав він.

— Мабуть, ні, — відказав Степан. — Сам бачиш, стільки з тебе лізе шерсті. Чого доброго, ще й лисим станеш. А от викупаєшся — і шерсть одразу ж зробиться пухнастою.

— Як у Мурки?

— Навіть ще пухнастішою.

Аристарх зітхнув, немов перед стрибком з десятого поверху.

— Може… може, спочатку підемо до хазяйки? При ній я і викупаюся… А вона, коли щось трапиться…

— А чого ж, можна, — згодилася Таня. — І поки хлопці тебе купатимуть, я піч побілю. До речі, там я й шаплик бачила. Добрий шаплик, якраз для тебе.

Через якусь годину із Горобців в напрямку самітного будиночку вирушила колона. Василь ішов попереду. Він вів важко навантаженого велосипеда. На кермі погойдувалося відро, в яке Таня поклала чавунець з крейдою, щітки та ганчірки. На багажнику хлопці примостили кілька обрізків дощок і пакунок з провізією.

Степан ніс глечика з молоком. Аристарх ішов поруч з ним і весь час попереджував:

— Гляди не спіткнися…

На його лапі висів вузлик з милом та рушником.

Ядвіга Олізарівна, як і до того, зустріла хлопців не дуже привітно. В її очах проглядала настороженість. Лише тоді, коли слідом за хлопцями у двір увійшла Таня, обличчя баби-яги посвітлішало.

— Ну, кажіть, з чим прийшли? — спитала вона. — Тільки швидше, а то мені ніколи.

— Вони вирішили нам допомогти, — сказав Аристарх. — Вікно помити, піч побілити…

— Коли ви, звісно, не заперечуєте, — додала Таня. — Ось бачите — я й крейду взяла, і щітки теж…

— А оце навіщо? — баба-яга показала на дошки.

— Як навіщо? — подав голос Василь. — Східці треба відремонтувати? Треба. А потім я завісу приб'ю до дверей.

Ядвіга Олізарівна похитала головою.

— І треба ж до такого додуматися… Та варто мені лише сказати, кому потрібно — і поруч з цією хатою виросте справжній палац! З басейном і мармуровими сходами, зі слугами і верблюдами…

— Палац — це добре, — відказала Таня. — Але від того у хаті чистіше не стане, правда?

— Показуха всі ці ваші палаци, — бовкнув і собі Василь. — Окозамилювання.

Ядвіга Олізарівна кинула швидкий погляд на Василя.

— Не розумію, що ти хочеш цим сказати.

— А чого ж тут не розуміти? Це коли помив руки з милом, а вуха все одно брудні.

Ядвіга Олізарівна не витримала і засміялася.

— Робіть, що хочете, — здалася вона.

— А я буду купатися, — оголосив Аристарх. — Хоч кілька днів поживу нормальним котом. Що ти на це скажеш?

Ядвіга Олізарівна лише руками розвела.

— О! Вони вже й тебе вмовили!

Робота закипіла. Таня підмела підлогу, зняла мітелкою павутиння і заходилася білити.

Василь вовтузився з дверима. Цвяхи він тримав у роті — вони стирчали, немов котячі вуса.

Степан приніс з річки два відра води і вилив її у шаплик. Третє відро він поставив на вогонь. Аристарх ходив слідом за новим товаришем і важко зітхав.

Ядвіга Олізарівна подалася до своєї СТУПи. Де та знаходилася, ніхто не знав, бо баба-яга, вийшовши за ворота, одразу ж розчинялася в повітрі.

Але, мабуть, їй там працювалося не дуже, тому що вона раз по раз виникала на подвір'ї.

— Як справи? — цікавилася вона в Степана.

— Нормально, — відказував той. — Зараз нагріється вода і можна буде купатися.

Від тих слів Аристарх здригався і сумовито поглядав в бік бузкових кущів.

— Обов'язково з милом? — вже вкотре цікавився він.

— Обов'язково.

— А без нього не можна?

— Не можна. Без мила не відмиєшся.

— Ну-ну, — чи то схвально, чи то осудливо промовляла Ядвіга Олізарівна і рушала до хати. По дорозі вона обережно обходила Василя, що завзято вимахував молотком перед дверима.

— Та зняв би ти того шолома, — нарешті не втрималася вона.

Василь послухав її. І нічого з ним не трапилося.

Після