Читати книгу - "1Q84. Книга ІІ"

сторонньої людини. І тепер дивився на «повітряну личинку» й «карликів» як на щось, що перебувало в ньому самому. А що означають ці слова, він і справді не знав. Однак для нього не це було важливим. Більше значення мало те, чи сприймаються вони як щось реальне, чи ні. Сам Тенґо легко з ними зжився, тому з усією душею віддавався вдосконаленню «Повітряної личинки». Бо якби він не сприймав цього оповідання як щось самоочевидне, то ні за які гроші, ні під якою погрозою не доклав би своїх рук до такого шахрайства.

Але це була тільки його особиста думка. Нав'язати її іншим він не міг. І мимоволі співчував тим мирянам, які, прочитавши «Повітряну личинку», «залишаться у басейні таємничих запитальних знаків». Перед його очима виринула картина того, як, тримаючись за барвисті рятівні пояси, розгублені люди безладно плавають у просторому басейні запитальних знаків. У небі палахкотить фантастичне сонце. І Тенґо як людина, що доносила до людей цю картину, не міг не відчувати за це відповідальності.

«А, власне, хто, — думав він, — здатний урятувати людей у світі? Бо хіба можна, навіть зібравши докупи всіх богів у світі, знищити ядерну зброю і викоренити тероризм? Так не лише не вдасться побороти посухи в Африці й воскресити Джона Леннона, ба навпаки — боги не знайдуть спільної мови й зчинять бурхливу сварку. І тоді, можливо, у світі настане ще більший безлад. Порівняно з безпорадністю, породженою такими чварами, змушування людей плавати в басейні таємничих запитальних знаків — набагато менший злочин».

Тенґо прочитав половину відгуків про «Повітряну личинку», які прислав Комацу, а решту вклав назад у конверт. Прочитавши одну половину, він приблизно уявив собі, що написано в другій. «Повітряна личинка» як художній твір привабила багатьох людей. Привабила й Тенґо, і Комацу, й Ебісуно-сенсея. І силу-силенну читачів. А що ще треба?

Телефонний дзвінок пролунав у четвер, після дев'ятої вечора. Слухаючи музику, Тенґо тоді читав книжку, як завжди, в найулюбленіший час, перед тим як заснути, втомившись читанням.

У цьому дзвінку, після довгої перерви, вчувалося щось зловісне. Він не був від Комацу. Дзеленчав зовсім по-іншому. Якийсь час Тенґо вагався, брати слухавку чи ні. За п'ятим, настирливим, гудком він підняв голку з грамплатівки й узяв слухавку. Подумав, що, може, дзвонить заміжня подруга.

— Це квартира Кавана-сана? — спитав незнайомий чоловік середніх літ глибоким, м'яким голосом.

— Так, — відповів насторожений Тенґо.

— Вибачте, що турбую вас у таку пізню пору. Мене звати Ясуда, — сказав чоловік нейтральним голосом — не особливо дружнім і не ворожим, не дуже діловим і не приязним.

Ясуда? Такого прізвища Тенґо не пригадував.

— Я подзвонив, щоб передати вам одну річ, — сказав чоловік і, ніби вставляючи закладку у книжку, зробив коротку паузу. — Моя дружина, гадаю, більше до вас не зможе навідуватися. Лише це я хотів вам сказати.

На цих словах Тенґо похопився. «Ясуда» — це було прізвище його заміжньої подруги. Її звали Кьоко Ясуда. При Тенґо вона ніколи так себе не називала, а тому він не відразу здогадався, про кого йшла мова. Очевидно, по телефону дзвонив її чоловік. Здавалося, глибоко в горлі Тенґо щось застрягло.

— Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? — запитав чоловік незворушно.

Принаймні якогось збудження Тенґо не почув. Просто в інтонації чоловіка начебто вчувалося щось від діалекту Хіросіми або Кюсю.

— Не зможе приходити? — повторив Тенґо.

— Так, не зможе навідуватися.

— З нею щось сталося? — набравшись відваги, запитав Тенґо.

Запала мовчанка. Запитання Тенґо безнадійно повисло у повітрі. Після того співрозмовник вів далі:

— Тому, гадаю, ви, Кавана-сан, у майбутньому більше не зустрінетеся з моєю дружиною. Лише це я хотів вам повідомити.

Видно, цей чоловік знав, що Тенґо спав з його дружиною щотижня упродовж року. Це було ясно Тенґо. Та от дивина — в голосі співрозмовника не було ні гніву, ні злості. Прозирало не особисте почуття, а щось схоже на об'єктивну картину — скажімо, запустілий сад або річище після великої повені.

— Я не зовсім вас розумію…

— Ну, якщо так, то поставимо на цьому крапку, — ніби перебиваючи його, сказав чоловік. Тепер в його голосі з'явився відтінок втоми. — Тільки одне можна чітко сказати. Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися. От що я хотів сказати.

— Пропала? — в задумі повторив Тенґо.

— Кавана-сан, мені не хотілося вам дзвонити. Але я вирішив, що згодом пожалкую, якщо нічого вам не скажу. Як ви вважаєте: я з охотою веду з вами цю розмову?

Як тільки співрозмовник замовк, у слухавці не було чути нічого. Видно, чоловік говорив по телефону з дуже тихого місця. А може, почуття, які його охопили, виконували роль вакууму й поглинали всі навколишні звуки.

«Треба щось запитати, — подумав Тенґо. — Бо інакше все закінчиться незрозумілим натяком. Не можна обривати розмови». Однак цей чоловік від самого початку не збирався розповідати Тенґо будь-які подробиці того, що сталося з його дружиною. Тож, власне, про що можна питати такого співрозмовника? З якими словами варто звертатися до вакууму? Поки Тенґо несамовито шукав потрібних слів, телефонний зв'язок без попередження урвався. Нічого не сказавши, чоловік зник. Мабуть, назавжди.

Ще якийсь час Тенґо прикладав до вуха слухавку. Мовляв, якщо хтось підслуховував цю розмову, то, може, вдасться щось почути. Затаївши подих, він прислухався. Але жодного підозрілого звуку не почув. Чув тільки, як калатає власне серце. І поки слухав його, мав враження, ніби став підлим грабіжником і серед ночі прокрався в чужу оселю. Сховавшись у темному кутку, затамував дихання й чекає, коли всі в домі затихнуть.

Щоб заспокоїтися, Тенґо скип'ятив води в чайнику й приготував зеленого чаю. З кухлем чаю в руці сів за стіл і подумки відтворив телефонну розмову від початку до кінця.

«Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися», — сказав чоловік. Особливо спантеличив Тенґо вираз «у жодному вигляді». В ньому вчувалося щось темне, мокре й слизьке.

Очевидно, чоловік на прізвище Ясуда хотів передати Тенґо, що його дружина більше не зможе приходити до нього, навіть якщо захоче. Власне, в якому контексті не зможе? Що, власне, означає «пропала»? У голові Тенґо спливала постать Кьоко Ясуди, що або покалічилася, потрапивши в дорожню аварію, або занедужала на невиліковну хворобу, або до невпізнання спотворила обличчя внаслідок учиненого над нею насильства. Сиділа в інвалідному кріслі нерухомою калікою, повністю в бинтах. Або перебувала в підземеллі, прив'язана, як собака, товстим ланцюгом. І всі ці можливості були надзвичайно жахливими.

Кьоко Ясуда (так тепер Тенґо думав про