Читати книгу - "Дух Росії"

вислів Ніцше, "зазнали втрат", і революція – це їхня помста, помста невдах, які прагнуть зрівнятися з тими, що перебувають на вершині, саме задля втіхи лакея, що залишився на самоті в покинутій їдальні; він, кидаючи лякливі погляди навколо себе, хоче насолодитися вином, яке досі смів сьорбати лише крадькома. Цей невдаха приніс з собою для себе у світ нову мораль, доводячи всі ті можливості, що дрімали в хаотичній російській душі, до досконалості і певного синтезу. Відома картина в Третьяковській галереї в Москві ("Кликана вечеря". – Д. Д.) чи навіть світлини московітських чекістських груп на їхніх парадних засіданнях під час більшовицької революції виявляють тих реформаторів світу в усій їхній величі. Студенти з велетенськими чубами, коротко підстрижені студентки, ті й ті вирізняються великою зневагою до чистої білизни, часто і до мила. Подертий одяг, капелюхи, немов із гардероба провінційного театру, підперезані шматком ременя штани, типово російські видовжені обличчя – то привітні, то звірячі, з очима, що фанатично блищать від ентузіазму чи кокаїну, що світяться від дикої нетерпимості та сектантської обмеженості, атмосфера, що відгонить димом кинутої долу цигарки, таємними змовами, бомбами і кров'ю. Огидна атмосфера, в якій жила із середини минулого століття вся так звана революційна російська молодь. До цього товариства будь-хто, що пішов на службу "народу" чи "пролетаріату", має вільний доступ. Ледачі від природи ("des parresseux". – Д. Д.), невдахи, в приватному житті без здібностей, вони б лише тоді мали якесь значення в комуні, коли б їм вдалося підняти власну убогість до ідеалу, перед яким усі мусили б схилити коліна, так само, як їхні товаришки лише тоді могли б висловити претензію на елегантність, коли б на справжні елегантність і вишуканість було накладене революційне табу, як на щось "буржуазне" і карне.

І це їм вдалося. Із зухвалістю та пихатістю жебрака, який добився честі, сповнені радості, що принижуватимуть тих, із ким вони поки що не могли зрівнятися, вони взялися за свою велику справу встановлювати нові заповіді для "гнилого буржуазного світу". Вище вже вказувалося на прославляння злиденності. Невдовзі це перетворилося на прославляння каліцтва – як фізичного, так і морального. Міцність переконань, особистісна хоробрість і чесність, сильне правове почуття сюди не підходили; і ще менше – релігія обов'язку, що немилосердно переслідувала кожен злочин і кожне неробство. Тут панували цілком інші "чесноти" і з-поміж них особливо найголовніша – собача вірність їхнім ідолам, а також так зване "гуманне", поблажливе, навіть сповнене захоплення ставлення до всіх інших калік і невдах, які хотіли перетворитися на панів світу… Згадується з "Воскресіння" Толстого епізод у церкві на Великдень, коли Катюша підійшла до жебрака, в якого замість носа посередині обличчя була зарубцьована виразка, і без найменшого виразу огиди, навпаки – з радісним блиском в очах тричі його поцілувала! Це було символічне "причастя" з народом, з абсолютом Толстого. Це було таке ж "увінчання вошивої голови мужика", з яким постійно, за словами Достоєвського, мала справу російська література. Це було таке ж падіння на коліна перед каліцтвом, настільки улюбленим революційними і нереволюційними росіянами. Згідно з цим світоглядом каліцтво – вже не каліцтво, краса перетворюється на злочин, а злочинці – на "нещасливих людей", яких "потрібно не судити, а виправляти", проте передусім їх потрібно жаліти. Співчуття – це, власне, те, в чому полягає справжня релігія росіян, релігія, яка перебуває ближче до більшовицького "чека" (надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та шпіонажем. – Д. Д.), ніж це могло б видаватися раніше. Його співчуття – початок так званого гуманного напряму думок. Гуманний напрям думок – розціловування мужика із запалим носом і звільнення "нещасливих" бандитів і фальшивомонетників з-під арешту; і третій акт того "гуманного напряму думок" – це введення на престол "тріумфуючої сволоти", урочисте надання повноважень, щоб судити здорових, яким відрізують язика чи яким наказують чистити туалети – цілком за передбаченим рецептом Достоєвського. Щоб засудити великий ідеал Заходу, щоб засудити ідеал усього сильного, здорового і прекрасного, ідеал праці, інтелекту і генія індивідуалізму, що втілений у Міланському соборі чи Святій Київській Софії, у творах "клерикального" Данте, "буржуазного" Байрона, геніальність яких нестерпна для будівельників "нового" світу, вихованих під московітські частушки і фабричні шлягери.

Безперечно, що це трапилося в одну з його безсонних ночей, коли Достоєвський вклав у вуста Степану Вєрховєнскому (у "Бєсах". – Д. Д.) слова пророцької візії – "про того ницого раба, того підлого лакея, який першим підніметься драбиною з ножицями в руці, щоб порізати на шматки Боже обличчя великого ідеалу задля рівності, заздрості і травлення…" – заради нового ідеалу, потрібно доповнити, що для його духовних батьків (як приміром Руссо французької революції для такого, як він. – Д. Д.) матимуть вагу не тільки безіменні більшовицькі садисти, але й Толстой, і Горький, і Арцибашев, і Скиталець, і ціла плеяда письменників-народників, і Олександр Блок, і безліч інших представників російського національного генія.

Незважаючи на те, цей "геній російського народу" в жодному разі не позбавлений тої "привітності" непередбачуваного впертюха, якою він принаджує всі розбещені, виховані в рабстві слов'янські та неслов'янські душі. Росіянин не знає, що є його правом і його обов'язком, і тому в своїх вчинках керується лише примхою миті. Якщо він сьогодні встав з лівої ноги, то офіціанту він може обмазати обличчя гірчицею; завтра він йому, можливо, подарує сотню рублів. Це російська "непередбачуваність" ("самодурство"! – Д. Д.). Вирісши в атмосфері цілковитого рабства, залежний від щонайменших примх свого пана і володаря, своєю безперервною зміною настрою росіянин почувається навіть задоволеним. Не сміючи апелювати до своїх прав, він принаймні має втіху з тимчасової ласки свого пана, з доброго пориву вітру, що змінив його настрій, і – рабська ментальність! – він з гордістю протиставляє "великодушність" свого пана "холодові" і "формалізмові" європейця, якому не потрібні нічия ласка чи поблажливість, проте суворо вимагає те, що йому належить, який звертає увагу на чужі права, проте ніколи не забуває завданої йому несправедливості. Звиклий підкорятися чужій істині, позбавлений власних переконань, росіянин здатний до будь-якого вчинку. "Людині (тобто російській людині. – Д. Д.), – пише Достоєвський, – важко розпізнати, що гріх, а що ні; тут приховується таємниця, що перевершує людський (тобто російський. – Д. Д.) розум". І якщо це настільки важко, то для росіянина всі шляхи відкриті, а визначеної дороги в нього немає. "Я тисячу разів дивувався з цієї здатності людини (і здебільшого, як видається, російської людини. – Д. Д.), – пише цей автор далі, – у