Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Посеред великої зали, прикрашеної колонами, стояв стіл, заставлений безліччю вишуканих страв. Навколо столу тягнувся диван, на якому сиділи восьмеро чоловіків. В одному з них лелеки впізнали крамаря, що продав їм чарівний порошок. Він розповідав історію каліфа та його візира.

– Яке ж слово ти загадав їм? – спитав його інший чарівник.

– Це дуже складне латинське слово – «мутабор»

.

Почувши це, лелеки так швидко побігли на своїх довгих ногах до брами зруйнованого палацу, що сова ледве встигала за ними. Там вони повернулися на схід і тричі вклонилися в бік сонця, яке щойно зійшло над горами.

– Мутабор! – вигукнули вони.

Тієї ж таки миті вони набули звичної подоби. Коли чоловіки озирнулися, перед ними стояла вродлива дівчина.

– Ви не впізнаєте нічну сову? – спитала вона, посміхаючись.

Вони вирушили до Багдада. Каліфа вже оголосили померлим, тому народ був дуже радий, що знову віднайшов свого любого повелителя.

Люди рушили до палацу й узяли в полон старого чарівника та його сина – ошуканця Міцру. Старого каліф відправив до того самого напівзруйнованого палацу, де жила, бувши совою, принцеса, і звелів його там стратити. А синові чаклуна каліф залишив вибір – померти чи понюхати чарівного порошку. Той вибрав друге й перетворився на лелеку. Каліф звелів замкнути його в залізну клітку і виставити у своєму саду.

Принц-самозванець

Один скромний підмайстер на ім'я Лабакан навчався ремесла у вправного кравця.

Бувало, що він годинами шив без перепочинку, а іноді – і траплялося це часто – він сидів, глибоко замислившись, дивлячись в одну точку.

– Лабакан знову прибрав вигляду вельможної особи, – казали тоді про нього кравець та інші підмайстри.

А по п'ятницях, коли люди спокійно йшли з молитви, Лабакан виходив із мечеті у святковому одязі й повільно крокував містом, велично киваючи знайомим. І коли кравець казав йому жартома: «У тобі пропадає принц, Лабакане», він дуже радів і відповідав: «Я вже давно про це думав!»

Аж кравець мирився з такою поведінкою, бо Лабакан був загалом гарною людиною та майстерним робітником.

Одного разу Селім, брат султана, послав майстрові своє святкове вбрання, щоб трохи переробити, і майстер дав його Лабаканові. Увечері Лабакан довго стояв перед цим одягом замислений, милуючись розкішшю вишивки та переливчастими барвами оксамиту й шовку. Він вбрався в нього, і він виявився йому до міри. Лабакан одразу уявив себе невідомим царським сином і вирішив податись у світи. Тому, взявши свої речі, він вийшов уночі за міську браму.

Усюди новий принц викликав зачудування: його пишне вбрання й величність не були такими, як у пересічного громадянина. Коли його питали про це, він із таємничим виглядом відповідав, що на те є особливі причини. Але, помітивши, що пересування пішки робить його смішним, він купив задешево старого коня.

Одного разу до нього приєднався якийсь вершник, веселий юнак, і в розмові про те, звідки й куди той їде, з'ясувалося, що й він теж подався у світ навмання. Він сказав, що його звуть Омар і що він блукає світом для того, щоб виконати наказ, який дав йому на смертному ложі його дядько.

Лабакан лише дав зрозуміти, що походження він високого й подорожує для свого задоволення.

Другого дня їхньої спільної подорожі Лабакан спитав Омара про наказ, який він має виконати, і ось що той розповів.

Дядько, каїрський паша, виховував Омара з раннього дитинства, і батьків своїх хлопець не знав. Та коли на пашу напали вороги й довелося тікати, він відкрив Омарові, що той не його небіж, а син одного могутнього володаря, який через страх перед пророцтвами своїх звіздарів віддалив юного принца від свого двору й заприсягнувся, що знову побачить його лише в день його двадцятидволіття. Паша не назвав імені батька, але наказав прибути на п'ятий день наступного місяця рамадану, коли юнакові саме й виповниться двадцять два роки, до знаменитої колони Ель-Серуйя. Там він мусить передати людям, що стоятимуть біля колони, кинджал і сказати: «Ось я, кого ви шукаєте». Коли вони відкажуть: «Хвала Пророкові, що тебе беріг!», він повинен піти за ними, і вони відведуть його до батька.

Лабакан дивився тепер на принца з заздрістю. А наступного ранку в нього виникла думка добути собі хитрістю або силою те, в чому йому відмовила доля. Кинджал стирчав із-за пояса заснулого принца. Лабакан тихцем витяг кинджал, заткнув собі за пояс і кинувся навскач на жвавішому принцовому коні. Коли Омар прокинувся, його підступний супутник був уже далеко.

…Біля підніжжя колони шестеро чоловіків стояли навколо по-царськи величного діда. Лабакан підійшов до нього, низько вклонився і сказав, простягаючи кинджал:

– Ось я, кого ви шукаєте.

– Хвала Пророкові, що тебе беріг! – відповів старий зі сльозами радості. – Обійми свого старого батька, любий мій сину Омаре!

Кравець кинувся в обійми старому князеві з сумішшю радості й сорому.

Та лише мить судилося йому насолоджуватися своїм новим становищем. Він побачив вершника, що поспіхом до них наближався. Через упертість чи втому кінь, здавалося, не хотів іти вперед. Він шкутильгав дивним алюром, а вершник усіляко підганяв його руками й ногами. Лабакан упізнав свого коня і справжнього принца Омара. Але в нього вже вселився лихий дух брехні, і він вирішив наполегливо відстоювати привласнені права.

– Зупиніться! – закричав вершник, зіскочивши з коня. – Не дозвольте вас надурити!

Усі, хто стояв довкола, були здивовані. З удаваним спокоєм Лабакан сказав:

– Милостивий пане й батьку, не дозвольте цьому чоловікові ввести вас в оману! Це навіжений кравчина з Александрії, його звати Лабакан.

Після цих слів принц ошаленів. Закипаючи від люті, він хотів кинутись на Лабакана, але ті, хто стояв поряд, схопили його, а старий сказав:

– І справді, любий мій сину, цей бідолаха з'їхав із глузду!

Старий узяв Лабакана під руку й зійшов із його допомогою з пагорба. Обидва сіли на чудових коней і поїхали рівниною на чолі каравану. А нещасному принцові зв'язали руки та прив'язали його до дромадера, і поруч із ним їхали двоє вершників, стежачи за кожним його рухом.

Царського вигляду старий був не ким іншим, як султаном. Він довго не мав дітей, але врешті-решт народився принц. Звіздарі, однак, напророкували: «До двадцяти двох років йому загрожує небезпека, що його витіснить ворог». Тому султан віддав сина на виховання своєму другові і двадцять два роки чекав на зустріч із ним.

Нарешті караван дістався столиці. Султанова дружина чекала на них у найпишнішій залі палацу.

– Це не мій син! – вигукнула вона.

Саме цієї миті двері зали