Читати книгу - "Графиня"

була «Краткая история уездных и волостных городов Волынской губернии», видана наприкінці минулого століття у Києві й перевидана недавно якимось приватним видавництвом ротапринтним способом. Я став думати, чи не даремно обрав тему кандидатської дисертації «Суспільно-політичний і господарський розвиток малих міст Волині у XVI–XVIII століттях». Ні, я вже зібрав дещо, тему можна було витягнути, але явно не вистачало якоїсь живинки, родзиночки, як сказав би мій вже покійний вчитель історії.

Я виходив з бібліотеки, коли мене наздогнала бібліотекарка, з якою в нас досі було щось на зразок легкого флірту. Я поглянув на неї й подумав, що йти на каву з цією миловидною й водночас не дурною дівчиною зараз не маю бажання. Хотів лишитися на самоті, поблукати наповненими сонцем вулицями, може, спуститися в парк і там поміркувати, що ж далі робити. Міняти тему дисертації вже пізно, та й сьогодні до моєї спрямованої досі на науку голови чи не вперше завітала крамольна думка: «А чи потрібна ця дисертація мені взагалі?» Треба було або прогнати її геть, не дати пустити коріння паросткам сумнівів, або кардинально змінити долю. Мій рідний дядько Олександр, бізнесмен, правда, середньої руки, давно вже пропонував роботу у своїй посередницькій фірмі. Я мав розкрутити йому рекламу, ця ідея народилася в нього після того, як я напівжартома склав невеличкий рекламний проект, який допоміг здобути йому чималі дивіденди. Підозрюю, мій дядечко побачив у племінникові такого собі рекламного генія, але чи був я ним насправді? Проте, мене чекали кілька годин зважування на терезах двох нерівноцінних бажань, відганяння спокуси змінити долю раз і, можливо, назавше.

Олеся, проте, не стала натякати на кавовий похід, як уже було кілька разів.

— Маю для вас одну новину, — сказала вона, висяюючи світло-сірими очицями. — Тут до нас один дідок (він колись у нашому університеті працював) інколи приходить журнали читати. Часом і побалакати любить.

— І залицяється? — лукаво підморгнув я.

— Та з нього порох сиплеться, як полова з решета, — засміялася Олеся. — Ні, він справді дещо цікаво розповідає.

— Про що? Про минулі амурні походеньки?

— Та ну вас, — Олеся насупилася. — Я серйозно. Він часом розповідає про книжки, які прочитав, часом історії з власного життя. Я так зрозуміла, що він дуже самотній, от його і тягне в нашу бібліотеку. Тут, принаймні, є з ким перекинутися словом.

— Хочеш, щоб я став співбесідником цього старого?

— Вас він би довго не витерпів.

— То що ж ти пропонуєш?

— Бачите, я згадала, що місяць-півтора тому дідок хвалився: в нього є якась старовинна книжка з історії волинських містечок. Ні, одного з тих містечок. Здається, Густого Лугу. Чули, сподіваюся, про таке?

— Не тільки чув, але й був там, — сказав я і вперше за час нашої балаканини у мене прокинулася справжня цікавість. — То що за книжка у твого дідка?

— Якась дуже давня, здається, аж із вісімнадцятого століття, видана ще до поділів Польщі. Якась історія про страхіття, що нібито траплялися того часу в Густому Лузі. Щось таке майже містичне…

— Історія, перемішана з містикою? — скептично посміхнувся я.

— Та на зразок цього, — сказала Олеся. — Я вам дам його телефон, тільки розмовляйте обережно, він часом дуже незговірливий буває. Може, він дасть вам ту книжку прочитати. А раптом згодиться?

Звичайно, вже сама можливість потримати в руках книжку, видану у XVIII столітті, для історика — неабияка спокуса. А тут ще й ішлося про одне з містечок, історію якого я досліджував серед інших у своїй майбутній дисертації. Правда, містичних історій я не любив. Та подивитись хоча б варто. Отож, через кілька годин я вже набирав номер телефону, який Олеся переписала із читацького формуляра Степана Остаповича Тищука.

— Можете посилатися на мене, — сказала Олеся.

Я й послався. Олесине ім’я розтопило нотки недовіри, яка проклюнулася у хрипкуватому голосі старого, котрий аж після сьомого чи восьмого гудка (я вже хотів класти трубку) підійшов до телефону.

— Так, у мене була така книжка, — признався Степан Остапович, проте явно неохоче.

— Була? — розчаровано перепитав я. — Я, Степане Остаповичу, історик, аспірант, який…

Одним словом, я спробував зобразити себе ввічливим, добропорядним «гризуном науки», котрий тільки хоча б одним оком погляне на книжку, яка може неоціненно прислужитися при написанні дисертації.

— Боюся, що вона розчарує вас, — сказав Степан Остапович. — Для науковця в моєму скарбі пожива буде невелика, хоча певний колорит часу все ж є.

— То й добре, — сказав я. — Коли б ми могли зустрітися?

— Давайте завтра, — після недовгої паузи запропонував старий. — Я прийду до бібліотеки опівдні.

— Добре, — погодився я, зрозумівши, що він боїться прийняти мене у своїй оселі.

XX

З допомогою Олесі я таки вициганив у Степана Остаповича на два дні книжку. То був справді безцінний скарб хоча б тому, що вийшла вона у Варшаві 1790 року, за рік до прийняття знаменитої Польської Конституції з травня 1791 року. Автором її був якийсь Томаш Косарек, а називалося се творіння: «Dziwne wydarzenia z morderstwem psów w miasteczku Hustyi Luh na Wolyniu», себто «Дивні пригоди з убивством собак у містечку Густий Луг на Волині». Польську мову я знав, хоч, може, й не так досконало, як хотілось би, але два дні вистачило, щоб осилити, зо два десятки разів заглядаючи до словника, сто вісімдесят сторінок тексту, ще й зробити окремі виписки. Шкодую, що не зняв тоді ксерокопії, але хіба я міг передбачити, як далі будуть розвиватися події?

Книжка, яка колишньому вчителю історії дісталася ще від його діда, була стара й потріпана, видно, пройшла не через одні руки, а сотні, якщо не тисячі, подекуди краї її сторінок були обірвані, а все ж текст відсотків на дев’яносто, а то й більше, зберігся. З неї для дисертації мені могли годитися хіба що опис самого містечка, те, яким воно було на початку 60-х років XVIII століття, перелік його власників, опис палацу, який належав князям Любомирським, а з 1759 до 1771 року графові Едварду Ловизі, точніше, спершу лжеграфові, якщо вірити авторові вищеназваного опусу Томашу Косареку, а потім справжньому графові. Решта ж у книзі здалося мені белетристичною фантастичною вигадкою, хоч не раз у тексті Томаш Косарек кликав у свідки пана Бога, що так воно й було насправді.

«Може, й було, — подумав я тоді. — Але ліпше б ти, пане Косареку, судячи з усього, нездалий провінційний перошкрябе, описав господарство того ж графа чи його фільварок».

Все ж, перекажу коротко зміст книжки, принаймні те, що запам’яталося. Як засвідчує Томаш Косарек, містечко Густий Луг давнє, перша