Читати книгу - "Зоряний хлопчик"

помічав. Острога лежала поруч із ним забута, і плетені лозові кошики стояли порожні. З вустами, готовими до поцілунку, з очима, тьмяними від подиву, лежав він у своєму човні, і все вслухався і вслухався, поки не огортала його морська імла, поки місяць, блукаючи, не заливав сріблом його засмаглі руки й ноги.

Одного вечора від покликав Русалку і сказав:

— Русалонько, Русалонько, я кохаю тебе! Візьми мене собі за нареченого, бо я кохаю тебе.

Але Русалка похитала головою.

— Ти маєш людську душу, — відказала вона. — Якби ти відрікся од своєї душі, тоді я могла б тебе покохати.

І молодий Рибалка сказав собі: «Яка мені користь від душі? Я не можу її побачити. Я не можу її торкнутися. Я вижену її геть, і матиму щастя». У нього вихопився вигук радості, він підвівся у своєму розписному човні і простягнув руки до Русалки.

— Я прожену свою душу, — вигукнув він. — І ти станеш мені за наречену, і в глибинах Моря житимемо ми разом, і все, про що ти співала, ти покажеш мені, і все, чого ти забажаєш, я виконаю, і ми ніколи не розлучимося.

І Русалонька засміялася від радості й затулила личко руками.

— Але як мені прогнати свою душу? — крикнув молодий Рибалка. — Розкажи, як мені це зробити, і повір, я все зроблю.

— Гай-гай! Я не знаю, — зітхнула Русалонька. — Мешканці моря не мають душі.

І пірнула вона в глибину, позирнувши на нього тужливо.

І от рано-вранці наступного дня, коли сонце тоненькою смужкою, завширшки з людську долоню, піднялося над пагорбами, молодий Рибалка вирушив до будинку Священика і тричі постукав у двері.

Церковний служка визирнув через хвіртку і, побачивши хто там, відімкнув засувку та сказав:

— Заходь.

Молодий Рибалка увійшов, став навколішки на духмяний очерет на підлозі й покликав Священика, що читав святу Біблію, такими словами:

— Отче, я закохався в морську істоту, а душа заважає мені з’єднатися з коханою. Розкажіть, як мені позбутися душі, бо, правду кажучи, мені від неї ніякої користі. Яку вартість для мене має душа? Я не можу її помацати. Я її не знаю.

А Священик ударив себе в груди і заволав:

— Горе, горе, ти збожеволів! Ти об’ївся отруйним зіллям, бо душа — найблагородніша частина людини, дарована нам Богом для шляхетної мети. Немає нічого ціннішого за людську душу, жодна земна річ не варта її. Вона дорожча за все золото світу, цінніша за всі коштовності царські. Тому, сину мій, облиш і думати про таку справу, бо це гріх, якому немає прощення. А ті морські істоти, вони прокляті, і хто водиться з ними, також проклятий. Вони як звірина, що не відрізняє добра від зла, і не за них віддав своє життя наш Господь.

Очі молодого Рибалки наповнилися слізьми, коли він почув дошкульні слова Священика; підвівся він із колін і звернувся до нього:

— Панотче, фавни живуть по лісах і радіють із цього, а на урвищах морських сидять Тритони зі своїми арфами з червоного золота. Дай мені стати таким, як вони, заклинаю, бо їхнє життя подібне до життя квітів. А душа? Що душа? Який мені зиск від неї, якщо вона не дає мені з’єднатися з коханою?

— Тілесна любов гріховна, — вигукнув Священик і насупився. — Гріховні і порочні язичницькі створіння, яких Господь мимоволі допустив у свій світ. Прокляті будуть Фавни по лісах, прокляті будуть Морські співці! Я чую їх ночами, вони хочуть відірвати мене від молитов і чоток. Вони стукотять у віконце моє і регочуть. Вони нашіптують мені на вухо історії своїх небезпечних розваг. Вони зваблюють мене спогадами, а коли я молюся, перекривлюють мене. Прокляті вони, кажу тобі, прокляті. Немає для них ні раю, ні пекла, і немає їм де проставляти ім’я Господнє!

— Панотче, — мало не заплакав молодий Рибалка, — ти сам не відаєш, що кажеш. Якось у нерет мій потрапила донька Царя морського. Гарніша вона за ранкову зорю, світліша за місяць. За її тіло віддам я свою душу, за її кохання зречуся раю. Розкажи мені те, про що я благаю тебе, і відпусти з миром.

— Геть! Геть! — закричав Священик. — Твоя коханка проклята, і тебе проклянуть разом із нею.

І не дав він Рибалці благословення, а виштовхав за двері.

І пішов молодий Рибалка на ринкову площу, і повільними були його кроки, і похнюпив він голову, як людина у горі.

А коли торгівці уздріли його, почали перешіптуватися між собою, й один із них наблизився до Рибалки, покликав його на ім’я та сказав:

— Що маєш ти на спродаж?

— Я продам тобі свою душу, — відізвався той. — Благаю, купи її в мене, бо надокучила вона мені. Яка мені користь від моєї душі? Я не бачу її. Я не можу її торкнутися. Я не знаю її.

Але торгівець почав із нього кепкувати:

— А нам яка користь із людської душі? Вона не варта і ламаного шеляга. Продай нам своє тіло в рабство — і ми вдягнемо тебе у бірюзово-пурпурні шати, дамо тобі перстень на руку і зробимо улюбленцем великої Королеви. Але не кажи ані слова про душу, вона для нас ніщо, і не може нічим прислужитись.

А молодий Рибалка подумав собі: «Як дивно! Священик каже, що душа — цінніша за все золото світу, а торгівці кажуть, що вона не варта і ламаного шеляга». І пішов він із ринкової площі, і спустився на берег моря, і замислився, що ж йому робити.

І опівдні пригадав він, як один з його товаришів, який збирав різне зілля, розповідав про молоду Чаклунку, що мешкає у скелястій печері біля затоки і дуже добре знається на чарах. І помчав він до неї, бо прагнув позбутися своєї душі, так що хмара піщана летіла за ним, здійнята його швидкими ногами. І Чаклунці залоскотало в долоні, і здогадалася вона, що він іде до неї, і засміялася вона, і волосся руде розпустила по плечах. Вкрита запоною рудого волосся, стояла Чаклунка на вході до печери, тримаючи в руці гілочку дикої цикути, що саме розквітла.

— Чого бракує тобі? — гукнула вона, коли він підійшов, задиханий, і схилився перед нею. — Риби у нереті, коли вітер незгідний? Я маю сопілочку з очерету і щойно заграю на ній, кефаль запливає в затоку. Але має сопілка ціну, красеню юний, ціну має вона… Чого бракує тобі? Чого тобі бракує? Шторму, який кораблі поруйнує і винесе хвилями на берег скрині з багатими скарбами? Я можу викликати більше штормів, ніж вітер, а решетом