Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

До весел ми й не торкнулися, не промовили жодного слова навіть пошепки, боялися бодай зітхнути. Ми швидко рухалися вниз за течією, в мертвій тиші пропливли повз корму; ще кілька секунд — і опинилися за сто кроків від розбитого пароплава, темрява проковтнула його, й око вже нічого не могло розгледіти. Тепер ми були в безпеці й добре це знали.

Коли ми відпливли за течією кроків на триста-чотири-ста, у дверях рубки на секунду спалахнув яскравою іскоркою ліхтар, і ми зрозуміли, що пройдисвіти дізналися про втрату човна й тепер починають зрозуміти, що їм буде так само кепсько, як і Тернеру.

Тут Джим наліг на весла, і ми помчали наздоганяти власний пліт. Лише тепер у мене вперше ворухнулася жалість до цих волоцюг — раніше, певно, часу не було. Я подумав, як це страшно, навіть для вбивць, опинитися в безвиході. Думаю: звідки знати, може, і я сам колись подамся в бандити, — певно, мені така доля теж була б гіркою! Тому я сказав Джиму:

— Щойно побачимо вогник, одразу ж причалимо до берега, вище або нижче кроків на сотню, в такому місці, де можна буде добре сховати тебе разом із човном, а тоді я вигадаю щось: піду шукати людей — нехай заберуть тих бандитів і врятують їх всіх, щоб можна було повісити, коли час настане.

Але це була невдала думка. Незабаром знову грянула гроза, цього разу ще сильніша за попередню. Вперіщив дощ, ніде не видно було ані вогника, — певно, всі поснули. Ми мчали по ріці й роздивлялися на всі боки: чи не з’явиться де вогник або наш пліт. Минуло багато часу, і дощ нарешті перестав лити, але хмари не розходились, і блискавки все спалахували, аж раптом під час одного спалаху бачимо — попереду щось чорніє у воді; ми — притьмом туди.

Це був наш пліт. Як же ми зраділи, коли знову перебралися на нього! І ось попереду, на правому березі, замигав вогник. Я сказав, що миттю туди змотаюсь. Човен був до половини завалений добром, яке злодії награбували на розбитому пароплаві. Ми звалили все це на одну купу на пліт, і я звелів Джиму плисти потихеньку далі й запалили ліхтар, коли побачить, що вже проплив зо дві милі, й не гасити вогонь, доки я не повернуся. Тоді я взявся за весла і попрямував туди, де горіло світло. Коли я підплив ближче, з’явилися ще три-чотири вогники вище, на пагорбі. Це було містечко. Я перестав гребти трошки вище від того місця, де горів вогонь, і мене понесло течією. Коли порівнявся зі світлом, то побачив, що це горить ліхтар на великому поромі. Я об’їхав його, шукаючи, де ж спить сторож; нарешті знайшов його на бітенгу[2]: він собі спав, звісивши голову на коліна. Я двічі або тричі штовхнув його в плече і почав ридати.

Він підскочив, як підстрелений, тоді дивиться, що це я, потягнувся добряче, позіхнув та й каже:

— Ну, що там сталося? Не плач, хлопче… Що сталось? Я кажу:

— Тато, і мама, і сестричка, і… — тут я знову схлипнув. Він каже:

— Ну, досить уже, що ж ти так розплакався? У всіх бувають неприємності, якось воно пройде. То що з ними сталося?

— Вони… вони… Це ви сторож на поромі?

— Еге ж, я, — відповідає сторож дуже вдоволено. — Я і капітан, і власник, і перший помічник, і лоцман, і сторож, і старший матрос; а інколи буває, що я сам — і вантаж із пасажирами. Я не такий багатий, як старий Джим Хорнбек, і не можу кидати гроші на вітер, як він кидає; але я йому багато разів казав, що не помінявся би з ним місцями. Матроське життя якраз для мене, а жити за дві милі від міста, де нема нічого цікавого, де нема навіть із ким словечком перекинутися, я нізащо не буду, навіть за всі його мільйони. Я кажу…

Тут я перебив його:

— Вони потрапили в жахливу біду…

— Хто — вони?

— Та вони ж усі: тато, мама, сестричка і міс Гукер. І якби ви під’їхали туди зі своїм поромом…

— Куди це «туди»? Де вони?

— На розбитому пароплаві.

— На якому ж це?

— Та тут всього один є.

— Невже на «Вальтері Скотті»?

— Так.

— Господи! Як же їх туди занесло, скажи на милість?

— Ясно, що не спеціально.

— Ще б пак! Господи Боже ти мій, але ж вони загинуть, якщо не виберуться звідти якомога швидше! І як же вони туди потрапили?

— Дуже просто. Міс Гукер гостювала в місті…

— Ага, в Бутс-Лендінгу! Ну, а потім?

— Ну, вона там гостювала, а під вечір поїхала зі своєю негритянкою на кінному поромі ночувати до своєї подруги, міс… як її… забув прізвище. То вони втратили кормове весло, і їх віднесло течією милі за дві, просто на розбитий пароплав, і поромник із негритянкою та кіньми втонули, а міс Гукер за щось учепилася й вилізла на цей самий пароплав. За годину після заходу сонця ми під’їхали на нашій шаланді, але було вже так темно, що ми не помітили розбитого пароплава і теж налетіли на нього; але ми всі врятувалися, крім Білла Віппла… Такий був хороший хлопчик! Краще б я потонув замість нього, чесно!..

— Боже ж ти мій, я ніколи в житті не чув такого! А потім що ви робили?

— Ну, ми кричали-кричали, тільки річка там широка — нас ніхто не чув. Ось татко і каже: «Треба комусь дістатися до берега, щоб нас порятували». Я один вмію добре плавати, тож стрибнув у річку і поплив, а міс Гукер сказала: якщо я нікого не знайду раніше, то тут у неї є дядько, то щоб я його розшукав — він про все подбає. Я виліз на берег за милю нижче і просив тих, кого зустрічав, щось зробити, а вони мені кажуть: «Як поночі щось зробиш, коли течія сильна? Не варто й пробувати, йди до порому». Того якщо ви тепер поїдете…

— Я б поїхав, їй-Богу, та й доведеться, певно. Але хто ж, біс забирай, заплатить за це? Як ти думаєш, може, твій батько?…

— Та не хвилюйтесь. Міс Гукер мені сказала, що її дядько Хорнбек…

— Ох ти ж бісова душа, то він її дядько? Слухай, іди-но туди, де горить багаття, звідти повернеш на захід — через чверть милі буде харчевня; скажи там, щоб повели тебе швиденько до Джима Хорнбека, він за все заплатить. І давай, ворушися, —