Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

Мимовільно мій розум підрахував ціну її покупок — чотири долари п’ятдесят три центи. Але я відвернувся, аби не бачити, що Джімпі нарахував їй на своїй касі. Я хотів знати правду, а проте боявся її довідатися.

— Два сорок п’ять, місіс Вілер, — сказав він.

Брязкіт каси. Брязкіт решти. Скрегіт засунутої шухляди.

— Дякую вам, місіс Вілер, — сказав він.

Я обернувся саме вчасно, аби побачити, як він запхав руку до кишені, і почув дзенькіт монет.

Скільки разів він використовував мене для того, щоб доставляти їй покупки, знижуючи їхню ціну так, що вони могли розділити прибуток? Чи всі ці роки він користувався моїми послугами для того, щоб красти? Я не міг відірвати погляду від Джімпі, який ходив за прилавком, і піт струменів із-під його паперового капелюха. Він здавався жвавим і був у доброму настрої, але, перехопивши мій погляд, спохмурнів і відвернувся.

Мені хотілося вдарити його. Я хотів увійти за прилавок і врізати йому ляпаса. Не пам’ятаю, щоб раніше в мене виникало таке бажання, але сьогодні я ненавидів Джімпі від усього серця.

Коли я виклав усе це на папері в тиші своєї кімнати, то не відчув полегкості. Щоразу, коли я думаю про те, що Джімпі обкрадає містера Доннера, мені хочеться розтрощити що-небудь. На щастя, я не думаю, що здатний на насильство. Не думаю, щоб я кого-небудь ударив у своєму житті.

Але я повинен вирішити, що мені робити. Сказати містерові Доннеру, що чоловік, якому він довіряв, як самому собі, обкрадав його протягом усіх цих років? Джімпі все заперечуватиме, і я ніколи не зможу довести, що це правда. І як містер Доннер сприйме цю звістку?

Я не знаю, що мені робити.

9 травня

Я не міг заснути. Ця історія мені допекла. Я надто багато завдячую містерові Доннеру, щоб спокійно стояти збоку й дивитися, як його грабують. Якщо я мовчатиму, то теж буду винен. А все ж таки, чи повинен я повідомити йому, що діється? Найбільше мене турбує те, що коли Джімпі посилав мене з дорученнями, то використовував, щоб обкрадати містера Доннера. Я не знав про це, й мене не можна звинувачувати. Але тепер, коли я про все знаю, мовчанка робить мене так само винним, як і його.

Атож, Джімпі — чоловік, із яким я працюю. Троє дітей. Що він робитиме, якщо Доннер його звільнить? Він навряд чи знайде собі іншу роботу — а надто зі своєю дерев’яною ногою.

А яке мені до цього діло?

Як мені вчинити? Іронія в тому, що весь той розум, який я останнім часом набув, не допоможе мені розв’язати таку проблему, як ця.

10 травня

Я розповів про це професорові Немуру, й він наполягає, що я невинний спостерігач, і немає ніякого сенсу мені вплутуватися в ситуацію, яка може бути вельми неприємною. Той факт, що мене використовували як посередника в злочині, схоже, анітрохи його не турбує. Якщо я в той час не розумів, що навколо мене діється, тоді мені нема чого турбуватися. Я винен не більше, аніж той ніж, який хтось устромив у тіло людини, або автомобіль, що налетів на інший автомобіль.

— Але я не неживий об’єкт, — заперечив я. — А людина.

Він на мить збентежився, а тоді засміявся.

— Звичайно, Чарлі. Але я говорив не про твій сучасний стан. Я мав на увазі тебе, яким ти був до операції.

Самовдоволений, зарозумілий — мені захотілось йому дошкулити.

— Я був людиною й до операції. Якщо ви про це забули…

— Так, Чарлі, звичайно. Ти мене неправильно зрозумів. Але ти був зовсім іншим…

І він раптом пригадав, що йому треба переглянути якісь схеми в лабораторії.

Доктор Штраус завжди говорив мало протягом наших сесій із психотерапії, але сьогодні, коли я розповів йому про свою проблему, він сказав, що я морально зобов’язаний розповісти про все містерові Доннеру. Але що більше я про це думав, то менш простою здавалася мені моя проблема. Я мусив знайти когось, хто розплутав би для мене цей вузол, і міг подумати лише про Алісу. Нарешті, о пів на одинадцяту, я не міг більше витримати. Я телефонував їй тричі, щоразу уривав дзвінок на середині, але на четвертій спробі я примусив себе дочекатися її голосу. Спочатку вона й слухати не хотіла, щоб ми побачилися знову, але зрештою я умовив її зустрітися зі мною в тій самій кав’ярні, де нещодавно ми разом пообідали.

— Я дуже тебе шаную — ти завжди давала мені добрі поради.

І поки вона ще вагалася, я правив своєї:

— Ти повинна допомогти мені. Ти почасти відповідальна за те, що сталося. Ти з цим погодилася. Якби не ти, я ніколи не поліз би в цю історію. Ти не можеш тепер знехтувати мою проблему.

Вона, либонь, відчула терміновість мого прохання, бо зрештою погодилася побачитися зі мною. Я поклав слухавку й подивився на телефон. Чому для мене було так важливо знати, щó вона подумає про цю справу, які почуття її опанують? Протягом більш як року мого перебування в Центрі для недорозвинених дорослих єдине, що мене турбувало, це догодити їй. Чи не тому я й погодився на операцію?

Я ходив туди-сюди перед кав’ярнею доти, доки полісмен не став дивитися на мене підозріливим поглядом. Потім увійшов і замовив каву. На щастя, стіл, за яким ми тоді сиділи, був незайнятий. Вона насамперед подивиться сюди й відразу мене побачить.

Вона побачила мене й помахала мені рукою, але спочатку підійшла до прилавка, щоб замовити каву й собі. Вона всміхнулася, і я знав: це тому, що обрав той самий стіл. Дурний романтичний жест.

— Знаю, що вже пізно, — попросив я пробачення, — але я геть заплутався, й мені конче треба поговорити з тобою.

Вона повільно пила каву й спокійно вислухала мою розповідь про те, як я спіймав Джімпі на крадіжці, про мою реакцію і про суперечливі поради, які я вислухав у лабораторії. Коли я закінчив, вона відкинулася на спинку стільця й похитала головою.

— Чарлі, ти мене дивуєш. З одного боку, ти досяг великих успіхів, а проте, коли доходить