Читати книгу - "Биті є. Макс"

Мовчати? Дора губиться: сльози просяться литися, лоскочуть шкіру повік. І бризнули б – та на Дориному тілі виникає більш яскравий і небезпечний сигнал тривоги. Від торкання Данкових рук спина горить, наче й немає на тілі футболки, светрика, легкого пуховика. Наче гола… І Дора похапцем прикриває повіки, аби тремтіння душі не змусило вирватися із Данкових обіймів, гнатися геть і гірко… гірко плакати.

Ганна Іванівна поспішає. Слова – різані, рубані: розмахує ними, ніби мачете прокладає шлях у диких джунглях.

– Клади! На диван! Дякую! Йди! Тобі час! Тепер іди!

– Добре… – Данко суне до дверей стильного Максового барлога, роззирається на ходу. – А…

– Дякую! – Ганна Іванівна підштовхує Данка до дверей. І коли хлопець переступає поріг, раптом говорить вороже і холодно: – Глухоніма.

– Що?

– Дора глухоніма! – повторює ще більше агресивно. Зачиняє двері, обриває невидиму червону пульсуючу нитку слабкої надії. Забудьмо. Надії нема.

Коли 10 січня по обіді Макс повернувся із мандрів, у компанії матінки увійшов до вітальні і підозріло зиркнув на сумну Дору Ганна Іванівна намастила лице незворушністю, заспішила до нього. На випередження: про Дору – знепритомніла, бідаха, хлопець допоміг додому донести; про світлини – мала до кабінету Максового потрапити, бо Скачко з собою в Карпати ключ від шухляд потягла, відкрила ноутбук – гарний фотоархів з події у фонді залишився; про закордонний Дорин паспорт – тільки вчора й отримали, а все інше – як завжди, без проблем!

– Дякую, – тільки й мовив Макс.

До Дори:

– Чим усі свята займалася, Доро?

Дора усміхається винувато й замріяно, знизує плечима: та так… Макс прискіпливо заглядає в очі секретарки:

– Чим Дора займалася?

Ганна Іванівна могла б оповісти. Та операційна медсестра з двадцятирічним стажем мовчить.

– Та так… – знизує плечима.

Три дні після несподіваної зустрічі з Данком на Хрещатику Дора пролежала в постелі, сумна й приречена. «Ні, нічого не треба», – хитала голівкою, коли Ганна Іванівна сідала поруч, питала – ну, чим же тобі допомогти, дитино?!

На православне Різдво надвечір секретарка привела до шефового барлога малого онучка Славка – на нього вся надія.

– Давай розмовляти руками! – вигукнуло маля дзвінко.

Дора усміхнулася беззахисно: давай… І врешті встала з ліжка.

Різдвяна ніч вкинула місто у святкову діжу, колотила-чаклувала-навіювала: радуйся! Ой, радуйся, земле, Син Божий народився… А де радість? У багаті двері елітної багатоповерхівки не стукали колядники, певно, згасали на рівні консьєржа. Коза з Відьмою не колобродили, зіркам з неба Звізди ясної на розгледіти.

– А ходімо на повітря, пані Доро, – сказала секретарка. – На Майдані свята більше, ніж отут.

Дора благально склала рученята – сама… Сама піду. Дозвольте?

– Добре… Йди, – не встояла Ганна Іванівна. – Тільки паспорт з собою візьми. Про всяк випадок.

Дора довго збиралася – одягалася повільно, ніби хто за руки хапав, заважав. Та коли за нею зачинилися двері, секретарка перелякалася: нащо у ніч дитину відпустила?! Зібралася за мить, побігла слідом.

Дора недалеко відійшла. Стояла біля кіоску «Преса» на розі біля Бессарабського ринку, вдивлялася у білий сніг.

– Ну, й дурна ж я і не каюся! – засмутилася Ганна Іванівна, вкотре пошкодувавши, що дозволила дівчині піти. Оце стоятиме тут, наче патлатий Данко має примчати за мить. Чи на Майдан посуне. А як її посеред веселого та хмільного натовпу не загубити? Ще, не дай Боже, образить хтось…

Та Дора лише озирнулася у бік яскравого, німого Майдану, посунула до підземного переходу. Куди це вона?!

Дівчина випірнула з підземного переходу на бульварі Шевченка, заспішила тротуаром нагору, і тільки коли попереду засяяли хрести Володимирського, Ганна Іванівна здогадалася: так вона у храм… А сама ж – сто років Богові не вклонялася.

У соборі сяяння – свічки, лампи, очі… Прилипла до стіни, за Дорою здалеку спостерігала. Молитви гріх відганяють, серце плаче: Господи! І мою доньку врятуй! Не гнівися на неї, Господи! Прости. Збережи… Очі сльозами скрило. І не помітила, як Дора підійшла. Стала поряд тихо, брівки звела – Каштелу-Бранку?! – обережно погладила Ганну Іванівну по долоньці.

Зі служби разом поверталися. Помітили біля чавунної огорожі на протилежному боці бульвару руду, як щира радість, тендітну дівчину в чорному до п’ят. Стояла під тополею, тримала в руках картонку, а на ній три слова.

Одночасно прочитали. Ганна Іванівна усміхнулася світло:

– То – найголовніше. Правда, дитино?

«Так», – кивнула Дора.

Секретарка раптом розхвилювалася, зупинилася, повернула Дору лицем до себе.

– От і не бійся нічого! Чуєш? Не бійся! Відріж страхи!

Хвилювання полилося струмом, обхопило дівчину. «Так, так», – закивала. Раптом усміхнулася, відірвала від себе жінчині руки, бо Ганна Іванівна так і стояла, обхопивши Дорині плечі – віддавала їй свою силу, свої надії, усе своє нездійсненне. Відійшла на крок. Заклала руки за спину і розтулила вуста.

– Не-е-е… боу… са! – вимовила те, чого самій ніколи не почути.

Не боюся! Ганна Іванівна подалася до дівчини, обійняла міцно.

– Моє ти золотко. Моя ти дитино… Моє ти янголятко світле… Дай Бог! Дай Бог…

Назавтра, коли Дора уже вдяглася і попросила причинити за нею двері, Ганна Іванівна наказала собі не бігти услід. Тільки й наказала, щоб паспорт із собою про всяк випадок взяла, і призналася:

– Дитино… Він знає, що ти… особлива.

Дора усміхнулася сумно, кивнула – добре. «Я йду, аби не боятися. І з чого ви взяли, що знову зустріну його?!» – прочитала секретарка Дорині думки.

– Бо я бачила його очі, – прошепотіла Ганна Іванівна.

Ні восьмого, ні дев’ятого січня Дора не зустріла Данка. Вешталася київськими вулицями, розглядала старовинні будинки, що подекуди ще збереглися у центрі. На Городецького сиділа навпроти витворів майстра, у невеличкому скверику поряд із кав’ярнями куталася у шалик, та не йшла: файно… Отак просто сидіти і роздивлятися чудернацькі кам’яні фантазії. Та, аби не боятися, того було замало.

Надвечір дев’ятого січня, уже дорогою до помешкання Макса, наважилася. Підійшла до літньої жінки, що вона торгувала мереживом на Хрещатику: посиніла на морозі, скрутилася на лавці, та діла не кидала – знай плела задубілими пальцями. Дора усміхалася винувато й сором’язливо. Руки залітали:

– Як пройти до консерваторії?

Ну, дурне питання. Та хіба є різниця? Скрипка, бас… Як пройти? Жінка з хвилину ошелешено дивилася на Дору. Потім махнула рукою, наче нахабних голубів розганяла.

– Йди… Йди собі! Нічого не дам! Розвелося вас тут… «Ти… Ти погана! – Дора раптом розлютилася. Вуста вигнулися ображено, сльоза забриніла. Тицяла пальчиком у жінку: – Ти… Ти погана!»

Додому бігла, присягалася: ніколи не піду сама в місто… Ніколи!

Та на ранок 10 січня уперто влізла у чобітки,