Читати книгу - "Глибинний шлях"

Макаренко замовк.

Ні, цей інженер говорив нісенітниці, як справді міг би говорити лише сильно закоханий юнак. Безперечно, його терзали ревнощі. Безперечно, що він дуже любив Ліду. В його словах звучала і сила волі і якась дитяча непослідовність. Так принаймні здавалося мені.

Я Хотів був сказати, що не згоден з його висновками, що глибоко переконаний, що Ліда любить саме його.

— Знаєте що? — звернувся я до інженера.

— Ні, не знаю і знати не хочу. Мовчіть. Я не можу і не повинен міняти свого рішення. Я сказав вам про це тому, що людині важко весь час лишатися на самоті із своїми думками. Може, я навіть і шкодуватиму потім… Хочу вірити, що колись ви зрозумієте мене і, не розповідаючи Ліді про нашу розмову, хоч трохи захищатимете, якщо вона буде поганої думки про мене.

Що міг я йому на це сказати?

Скоро після того ми встали і, пройшовши через порожній бульвар, мовчки розпрощалися вже в коридорі нашого готелю.

В моїй кімнаті були спаковані речі, все готове до від’їзду. Треба було виспатися з останню ніч перед далекими мандрами, але мені не спалося. Я довго думав, лежачи в ліжку, про Макаренка, людину енергійну, розумну, людину, яка приваблювала й дратувала мене.

Лише перед ранком думки повернулися до подорожі і я заснув.

Частина друга

1. НА БАТЬКІВЩИНІ

Удосвіта наш пароплав залишив за собою острів Руський, обминув мис Поворотний і, йдучи повз Егершельд, приготувався віддати якір в бухті Золотого Рогу.

Високо по горбах, над осяяним ранішнім сонцем Владивостоком, танули ріденькі пасма туману. В бухті, де біля причалів стояли численні пароплави, зачиналося метушливе денне життя: порушуючи спокій, бігли невеличкі катери і повільно повзли буксири.

Я стояв на палубі без шапки, роздягнений, міцно стискав руками фальшборт[12] і з сповненим радості серцем озирав берег, місто, бухту. Гребці на невеликому кунгасі,[13] що пропливав близько нас, береговий матрос, що привітально махав нам рукою, димок над комином якогось будинку, навіть вода в бухті — все це було милим і рідним, чого я давно вже не бачив. Хотілося зробити щось незвичайне.

Громохкий гудок врізався в ранішній шум порту. То наш пароплав сповіщав про своє прибуття. Враз стих гуркіт машин. Боцман з матросами готувалися закидати на берег швартові кінці та спускати на воду м’які кранці, що мали захищати борт пароплава.

От ми й пришвартувались.

Скоренько потиснувши руки друзям з екіпажу «Чорноморця», я зійшов трапом на рідну землю. Батьківщина зустріла мене сонячним ранком, кількома носіями, привітними службовцями порту і миловидною дамою в сірому костюмі та брилі з широкими крисами. Дама явно поспішала.

— Добридень, Олексо Мартиновичу! — раптом крикнула вона до мене. — Ви прибули на дві години раніш.

Це мене здивувало. Я ніяк не сподівався, що мене зустрічатимуть.

— Зінаїда Костянтинівна Шепетова, — відрекомендувалась дама. — З Владивостоцького морського агентства Підзембуду. Мені доручено вас зустріти. Вам приготовлено номер в готелі.

Приємно, коли про ваш приїзд пам’ятають і турбуються про ваші вигоди!

— В «Золотому Розі»? — спитав я.

— Ні, в новому готелі «Тихий океан». Його збудували лише місяць тому. Це готель Приморського тунельтресту.

— Скажіть, чи можу я сьогодні виїхати до Іркутська?

— Так скоро? Ми гадали, що ви кілька днів відпочиватимете тут.

— Дуже охоче зробив би це, але в Іркутську, як мені відомо, цими днями відбудеться засідання Ради при начальнику будівництва.

— А хіба ви — член Ради, що вам обов’язково треба там бути? Ми хотіли тут з вами ближче познайомитися, — посміхаючись, сказала Шепетова.

— Дуже радий цьому. Та мені треба зустрітися з деякими людьми, яких зможу побачити під час засідання Ради.

— Ви встигнете, мабуть, тільки на кінець засідання.

— Це поїздом. А авіаекспресом?

— Так він буває тільки через день! Крім того, мало не завжди погода примушує його десь заночувати. Сьогодні експресний літак уже вилетів.

— А спеціального літака замовити не можна?

— Є ще поштові експреси. Іноді воли беруть пасажирів. Тільки робиться це з дозволу авіаційного відділу. А підполковник Шелемеха дає такі дозволи дуже неохоче.

— Як ви сказали? Підполковник? Він уже підполковник?

— Так.

— Я залишив його майором… Ну, гаразд. Так ви, будь ласка, проведіть мене до готелю і допоможіть негайно послати Шелемесі телеграму.

Так відбулося моє повернення на Батьківщину.

Незабаром я стояв на балконі одинадцятого поверху готелю «Тихий океан», де мені відвели затишний номер, і, ждучи відповіді від Шелемехи, згадував недавнє минуле і свою півторарічну подорож за кордон.

За цей час я побував у багатьох містах трьох континентів, де зосереджена творча думка, де відбувались цікаві технічні дослідження, що цікавили мою Батьківщину, а зокрема управління будівництва Глибинного шляху. Закордонна місія будівництва переїздила з країни до країни, склад її, за винятком кількох чоловік, безперервно змінювався. Часто прибували нозі люди, але я не мав змоги хоча б на кілька днів повернутися додому. Обов’язки відповідального секретаря місії вимагали численних офіціальних візитів та прийомів, переговорів з різними компаніями, організації знайомств та зустрічей наших техніків з видатними чужоземними техніками. Щоправда, відповідав за все керівник місії, але мені весь час доводилось бути його правою рукою.

Про те, що діється на Батьківщині, як розгортається будівництво, нам було відомо не тільки з преси та офіціальних і неофіціальних листів, а і з розповіді людей, які приїздили до нас. Ми знали про гігантський розмах роботи.

Про велетенський тунель, який будують більшовики, чимало писалося в закордонних газетах та журналах. За будівництвом уважно стежили тамтешні техніки, різні припущення робили економісти, говорилося й про оборонне значення тунелю. Та все ж докладних відомостей там ніхто не мав. За кордоном знали про керівну роль у будівництві академіка Саклатвали, часто згадували прізвища його талановитих помічників, зокрема Самборського, і дуже рідко доводилось мені читати прізвище Макаренка. А з розмов інженерів, що приїздили до нас, ми чули, що правою рукою Саклатвали весь час залишається Макаренко, що між ним та іншими інженерами, особливо Самборським, точиться боротьба. Майже всі, хто приїздив до нас, були настроєні проти Макаренка.

— Це безперечно талановитий інженер, — говорили одні.

— Надто самовпевнений, — казали другі.

— Знань у нього вистачить, — висловлювались треті. — Але в будівництві він явно веде лінію на здорожчення і на вповільнення темпів. В особистому житті в нього щось не так, як у інших. Він усіх цурається, ні з ким не дружить.

У своїх листах до Шелемехи й Черняка я не раз просив пояснити мені, що з Макаренком,