Читати книгу - "Аку-аку"

роботу було припинено. Одна статуя досягла краю кратера, а інша вже навіть спускалась униз по схилу. Але несподівано пересуванню настав кінець, і фігури залишилися лежати не на спині, а на животі. По всій рівнині уздовж старих, розчищених од каміння, зарослих травою доріг лежали такі статуї — по одній, а то й по дві-три. Вони були сліпі, безволосі, і все свідчило про те, що ці фігури ніколи й не стояли, а їх раптово кинули під час переселення з Рано Рараку до призначених для них постаментів. Мандрувати їм доводилось далеко повз гори й вулкани. А ще далі на заході, за обрієм, був маленький вулкан Пуна Пау, де витісували перуки. Звідси його не видно, але я побував там раніше і на дні мілкого кратера бачив з півдесятка циліндричної форми «пучків волосся», що нагадували колеса парових катків. Древні «перукарі» підняли по стрімкій стіні багато таких червоних пукао: кілька найбільших з них лежало уже за кратером, дожидаючи, поки їх понесуть далі. Інші були залишені на рівнині, по дорозі до їхніх майбутніх власників. Я виміряв найбільший «пучок волосся», який лежав біля кратера. Він мав об'єм понад вісімнадцять кубічних метрів і важив тридцять тонн, — стільки ж, скільки важать сімдесят п'ять коней.

Сам я не міг збагнути, як стародавні жителі острова Пасхи домоглися таких успіхів, і звернувся до місцевого пастуха, що стояв поруч мене, мовчки дивлячись на залишених серед рівнин велетнів.

— Леонардо, — сказав я, — ти людина практична, поясни мені, як у давнину переносили цих кам'яних гігантів?

— Вони йшли самі, — відповів Леонардо.

Коли б він не вимовив це з такою урочистою серйозністю, я подумав би, що пастух жартує. Одягнений у чисті штани й сорочку, Леонардо виглядав, як усі цивілізовані люди, і навіть був розумніший за багатьох за них.

— Як же вони могли йти, коли в них є лише голова і тулуб, а ніг немає? — заперечив я.

— Вони пересувалися ось так, — сказав пастух і, стуливши ноги докупи і не згинаючи колін, почав зсуватись з гори. — А ти ж як думав? — поблажливо спитав він.

Я не знав, що відповісти, і, певно, був уже не першою білою людиною, яка виявила свою повну розгубленість перед цією таємницею. Те, що пастух сказав мені, він знав від батька й діда. Статуї йшли самі. Навіщо ж сушити собі голову, коли є таке просте пояснення?

Вернувшись до табору, я зайшов на кухню, де стара Маріанна, сиділа і чистила картоплю.

— Ти чула що-небудь про те, як у давнину переносили оті великі моаї? — спитав я.

— Сі, сеньоре, — впевнено відповіла вона. — Вони ходили самі.

І Маріанна розповіла довгу історію про стару відьму, яка жила біля Рано Рараку в ті часи, коли каменярі вирубували велетнів. Своїми чарами вона вдихала життя в кам'яні фігури і примушувала їх іти, куди треба. Але якось каменярі з'їли великого омара і не пригостили відьму. Вона знайшла кісточки від омара і так розгнівалася, що звеліла всім статуям упасти ниць. З того часу вони вже не рухалися.

Цю саму байку про відьму та омара остров'яни розповідали ще Рутледж п'ятдесят років тому, і я, на свій подив, переконався, що всі остров'яни, з якими мені доводилось говорити, і досі вірять цьому нехитрому поясненню. І якщо їм ніхто не запропонує нічого переконливішого, вони віритимуть у відьму та омара до судного дня.

А взагалі остров'яни не були наївними. Вони раз у раз вигадували всілякі приводи, щоб перейти межу селища і з'явитись до нас у табір продавати свої різьблені вироби. Вирізувати вміли майже всі, деякі були справжніми художниками, але найкращим був бургомістр. Всі хотіли купити його фігурки. Мотиви в усіх різьбарів; були ті самі, але ніхто не вмів робити таких тонких ліній і так гарно полірувати дерево, як він. У таборі бургомістр мав набагато більше замовлень, ніж він міг виконати. Американські сигарети, норвезькі риболовні гачки та барвисті англійські тканини цінувались при обміні найдорожче. Остров'яни виявились завзятими курцями. Ті, хто побував у нас на борту першої ночі і виміняв за свої речі кілька пачок сигарет, не стали курити самі. Вони помчали на берег і бігали так од дому до дому, будячи друзів та родичів, щоб і ті викурили по сигареті. Їхні запаси, привезені останнім військовим кораблем, скінчились уже кілька місяців тому.

Між майстерними виробами з дерева траплялись іноді не дуже вдалі кам'яні фігурки. Це були або наївні копії великих статуй, або безформні голови, на яких ледве вирізнялись очі та ніс. Спочатку їх власники намагалися переконати нас, що це старовинні речі, знайдені в землі чи на храмових терасах. Але ми лише сміялись у відповідь, і більшість остров'ян відмовилась від спроб обдурити нас, тільки дехто все ще продовжував хитрувати.

Одного разу по мене верхи приїхала якась жінка і розповіла, що вона знайшла щось рідкісне в кам'яному осипі. Коли ми прибули на місце, вона почала обережно відкидати каміння, і під ним я побачив маленьку нову модель статуї.

— Не чіпай її, — сказав я, — вона нова. Хтось підкинув її, щоб обдурити тебе.

Обличчя у жінки витягнулось, і після цього вже ні вона, ні її чоловік не наважувались на такі фокуси.

Іншим разом пізно ввечері до нас прибіг задиханий остров'янин і сказав, що він знайшов у піску на березі моря маленьку статуетку, коли ловив рибу при світлі смолоскипа. Якщо ми хочемо мати цю фігурку, то повинні зараз же, незважаючи на темряву, піти з ним по неї, бо йому ще треба добиратись додому. Він явно розгубився, коли ми під'їхали на джипі і ввімкнули на всю потужність фари.

На траві лежала невдала маленька фігурка, старанно викачана в піску, але зовсім нова. Ми всі засміялись, і тубільцеві не залишилось нічого іншого, як заховати, свій незграбний витвір у мішок і понести його назад у селище. Там фігурка, певно, дожидатиме матросів наступного військового судна.

Ще до іншого методу вдався остров'янин, який показав мені відкритий грот із залитим водою дном і скульптурами на склепінні. Фігури виявились справжніми, зображали вони стародавніх птахо-людей, з великими витріщеними очима. Я був дуже задоволений. Поки я роздивлявся склепіння, мій провідник сидів і з невинним виглядом розважався, кидаючи у воду грудки землі. Раптом він скрикнув. Я глянув туди, де впала грудка, і побачив, що глина поволі розсипається, а з неї, наче курча із шкаралупи, вилуплюється маленька кам'яна лялька. Все це було так несподівано й кумедно, що я сміявся більше, ніж