Читати книгу - "Рушниці Авалона"

З табору Бенедикта ми поїхали безперешкодно, після того як він пригостив нас сніданком і дав обіцяні карту місцевості і лист до керуючого. Ми вирушили в дорогу зі сходом сонця, а до полудня вже прибули в невеликий затишний будиночок, де нас люб'язно прийняли і показали відведені нам кімнати. Ми швидко привели себе в порядок, пішли в місто і залишилися в ньому до вечора.

Бенедикт повинен був повернутися в кінці тижня. Мені необхідно було поспішати, щоб закінчити зі справами до його повернення і встигнути вчасно накивати п'ятами.

Країна, в яку я потрапив, дивно нагадувала мені колишній Авалон, і якби не засіла в голові думка, що перетворилася на нав'язливу ідею, я насолоджувався б спокоєм і відчуттям свободи. Але я нічого не міг з собою поробити. Варто було мені ненадовго відволіктися, і я знову ловив себе на тому, що я будую всілякі плани.

Мені належало зробити невелику подорож. Якщо вийде так, як я задумав, і ніхто про неї не дізнається, я вирішу відразу дві проблеми. Правда, мені не вдасться вкластися за ніч, але я проінструктував Ганелона на той випадок, якщо моя відсутність буде помічена.

Колесо рівномірно скрипіло, голова моя кивала в такт. Я спробував якомога виразніше уявити те місце, куди збирався сьогодні відправитися, — Колір і фактуру піску, ледве помітний запах солі в повітрі, хмари на небі…

Потім я заснув і побачив сон, який не мав ані найменшого відношення до того, про що я думав.

Мені наснилося, що я бачу величезне колесо рулетки, на якому були ми всі: мої брати, мої сестри, я сам та інші люди, яких я знаю або колись знав, і що кожен з нас підскакував у відведеній для нього лунці. Всі ми вимагали, щоб колесо негайно зупинили, і скрикували, опускаючись зверху вниз. Колесо почало сповільнювати свій біг, піднімаючи мене все вище і вище, і я побачив білявого хлопчика. Він висів переді мною головою вниз, погрожуючи і благаючи, але голосу його майже не було чути в загальній какофонії звуків. Обличчя хлопчиська потемніло, спотворилося, налилося кров'ю так, що стало страшно, і я рубонув по мотузці, якою він був прив'язаний за щиколотку, дивлячись, як його тіло падає і зникає з очей. Колесо майже зупинилося, і я побачив Лорен. Вона відчайдушно жестикулювала, кликала мене, викрикувала моє ім'я. Я нахилився і побачив її ясно-ясно. У мені прокинулося бажання володіти цією жінкою, допомогти їй якомога швидше. Але колесо продовжувало обертатися, і вона зникла.

— Корвін!

Я вирішив не звертати уваги на її крики. Коли я опинюся нагорі, то постараюся заклинити цю прокляту штуковину, навіть якщо падіння загрожуватиме мені загибеллю. Я приготувався до стрибка. Ще трохи…

— Корвін!

На якусь мить рулетка втратила свої обриси, і її колесо, що миготіло у мене перед очима, перетворилося на млинове. Голос, який звучав у мене у вухах, розчинився в шумі води.

Я кілька разів моргнув і пригладив волосся. На землю посипалися кульбаби, а за моєю спиною хтось захихотів.

Я швидко повернув голову.

Вона стояла в дюжині кроків від мене — висока струнка дівчина, чорноока, з коротко підстриженим каштановим волоссям. Вона була в куртці для фехтування, в правій руці тримала рапіру, а в лівій — маску. Незнайомка дивилася на мене і сміялася. У неї були рівні білі зуби, досить великі, і веснянки на маленькому носі і високих вилицях. В ній відчувалася життєва сила, яка приваблює більше, ніж жіночність. В особливості такого навченого досвідом старця, як я.

— En garde, Корвін! — Сказала вона, відсалютувавши.

— Якого дідька! Хто ти така? — Запитав я і несподівано побачив, що поруч зі мною лежить такий же фехтувальний костюм, як у неї.

— Я не скажу ні слова, поки не закінчиться наш поєдинок, — відповіла вона, надівши маску і стаючи в позицію.

Я знехотя підвівся на ноги. Мені було ясно, що простіше задовольнити її прохання, ніж сперечатися. Нехай побавиться. Мене лише турбувало, що вона знає моє ім'я, і чим більше я на неї дивився, тим більше її обличчя здавалося мені знайомим.

— Будь по-твоєму, — сказав я, натягнув жилет, підняв рапіру, надів маску і зробив кілька кроків вперед.

Вона пішла назустріч, і наші рапіри зустрілися. Я дозволив їй почати атаку.

Вона зробила вигляд, що збирається нанести прямий удар, а потім несподівано справді завдала його. Непогано! Моя відповідь була в два рази швидше, але вона парирувала. Я почав повільно відступати, виманюючи її на себе. Вона засміялася й кинулася в атаку. Фехтувати вона просто прекрасно і, знаючи це, намагалася показати все, на що була здатна. Мені зовсім не сподобалося, коли їй двічі трохи не вдалося пробити мій захист одним і тим же ударом, але коли на третій раз я зустрів її рапіру Батмане знизу, вона не по-жіночому (хоч і не грубо) вилаялася, як би визнаючи мою перевагу, і тут же знову атакувала. Я ніколи не любив фехтувати з жінками, незалежно від їх майстерності, але зараз зрозумів, що отримую величезне задоволення. Її витонченість, граціозність і агресивний стиль бою сказали мені багато про характер цієї дівчини. Спочатку я думав, що мені вдасться швидко вимотати її, змусити визнати себе переможеною, а потім як слід розпитати. Зараз же я зрозумів, що не хочу закінчувати поєдинку.

Мабуть, вона не знала, що таке втома, і це теж наводило на роздуми. Я втратив відлік часу, пересуваючись взад і вперед по березі струмка. Сталь дзвеніла.

Врешті-решт вона опустила рапіру, зробила крок назад, стукнула каблучками чобіт, з'єднавши ноги, і відсалютувала непохитною рукою.

— Спасибі. — Дихала вони таки важко.

Я відсалютував у відповідь, зняв маску, розстебнув застібки жилета і зовсім не помітив, як вона підійшла до мене і несподівано цмокнула в щоку. Їй навіть не довелося ставати навшпиньки. Не даючи мені отямитися, дівчина взяла мене за руку і повела за собою.

— Я принесла кошик для пікніка, — повідомила вона.

— Чудово. Я голодний, як вовк. І цікавий, як…

— Я відповім на будь-яке твоє запитання, — весело заявила вона.

— У такому разі, як тебе звати?

— Дара. Мені дали це ім'я на честь моєї бабусі. — Вона кинула на мене багатозначний погляд, немов я повинен був розуміти, про що йде мова, і не бажаючи її розчаровувати, я кивнув.

— Дара, — повторив я. — Скажи, чому ти вирішила, що я — Корвін?

— Але ж ти — Корвін! Я тебе одразу впізнала!

— Звідки?

— Ось він де! — Дівчина відпустила мою руку, нахилилася і підняла кошик, що стояв на