Читати книгу - "Ми були брехунами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Четверо нас, Брехунів, ми були завжди.
Ми будемо завжди.
Не важливо, що буде, коли ми вступимо до коледжу, виростемо, вибудуємо власні життя; не важливо, чи будемо ми з Ґетом разом. Куди б нас не занесло, ми завжди зможемо розтягнутися на даху Каддлдауну і вдивлятися в море.
Острів наш. Тут ми, у якомусь розумінні, завжди молоді.
46
НАСТУПНІ ДНІ ПОХМУРІШІ. Брехуни дуже рідко погоджуються кудись піти. У Міррен болить горло та ломить тіло. Вона майже постійно сидить у Каддлдауні. Вона пише картини, щоб розвісити в коридорах, і обклеює барні стійки мушлями по краях. У мийці та на журнальному столику — брудні тарілки. Недоладні стоси DVD-дисків та книжок тут і там розкидані по студії. Ліжка не застелені, у ванних вогкий затхлий запах.
Джонні руками їсть сир і дивиться британські комедії. Одного дня він збирає декілька старих чайних пакетиків, ще вологих, і жбурляє у склянку помаранчевого соку.
— Що ти робиш? — питаю я.
— Що більше «плюх», то більше очок.
— Але навіщо?
— Мій мозок — загадкова штука, — відказує Джонні. — Загалом, мені здається, найкращий спосіб кидати — знизу.
— Я допомагаю Джонні сформувати систему очок. П’ять — за бризки, десять — за калюжу, двадцять — за декоративний візерунок на стіні за склянкою.
Ми використовуємо цілу пляшку фрешу. Закінчивши, Джонні лишає як є склянку і зім’яті пакетики, з яких тече.
Я теж не прибираю.
У Ґета є список зі ста найкращих романів людства, і він продирається крізь ті з них, які можна роздобути на острові. Він позначає уривки стікерами і читає їх уголос. «Невидимка», «Подорож до Індії», «Неперевершені Емберсони». Коли він читає, я слухаю впіввуха, тому що Ґет не цілував мене і не торкався з того моменту, як ми домовилися «опанувати себе і поводитися нормально».
Я думаю, він уникає лишатися зі мною наодинці.
Я теж уникаю цього, тому що все моє тіло аж співає, так хоче бути поряд, і тому що в кожному його русі — електричний заряд. Я часто думаю про те, щоб обійняти його, провести пальцями по губах. Коли мої думки залітають у цю царину — якщо я раптом не бачу Міррен та Джонні, якщо на мить ми лишаємося вдвох, — гострий біль нерозділеного кохання викликає у мене мігрень.
Цими днями вона горбата стара, яка торкається мого м’якого мозку гострими кігтями. Вона смикає за мої незахищені нерви, розвідуючи, чи зможе поселитися в моєму черепі. Якщо вона проникає всередину, то на день чи два ув’язнює мене в кімнаті.
Ми здебільшого обідаємо на даху. Думаю, коли я хворію, вони теж там їдять.
Час від часу з даху скочується пляшка і скло розбивається. Щиро кажучи, ґанок завалено липкими від лимонаду скалками.
Над ними, принаджені цукром, літають мухи.
47
НАПРИКІНЦІ ДРУГОГО ТИЖНЯ я застаю Джонні у дворі за будуванням із конструктору «Лего», який він, напевне, знайшов у Ред-Ґейті.
Я принесла пікулі, сирні палички і залишки тунця, приготованого на грилі, з Нового Клермонту. Ми вирішили не забиратися на дах, адже нас лише двоє. Ми відкриваємо контейнери і розставляємо на краєчку брудного ґанку. Джонні розповідає, як він хоче побудувати Гоґвортс[19] із «Лего». Чи Зірку Смерті[20]. Або, чекай! Краще зробити з «Лего» тунця, щоб повісити в Новому Клермонті, коли вже там більше немає жодного опудала риби. Це воно. Шкода лише, що на цьому тупому острові замало «Лего» для такого утопічного проекту.
— Чому ти не писав мені після нещасного випадку? — питаю я.
Я не збиралася цього казати. Слова вирвалися самі.
— О, Кейді.
Тупо таке запитувати, але я хочу знати.
— А ти не хочеш натомість поговорити про «лего»-рибу? — підлещується Джонні.
— Я думала, можливо, тебе дратували ці листи. Ну, в яких я питала про Ґета.
— Ні, ні. — Джонні витирає руки об футболку. — Я зник, бо я телепень. Тому що не обмірковую своїх рішень, і бачив забагато фільмів у стилі екшн, і я, типу, їх шанувальник.
— Справді? Не думала про тебе так.
— Це незаперечний факт.
— Ти не був злий на мене?
— Я був просто тупий хрін. Але не злий. Злий — ніколи. Пробач, Кейденс.
— Дякую.
Він набирає жменю деталей і починає з’єднувати.
— А чому Ґет зник? Ти щось про це знаєш?
Джонні зітхає:
— Це вже інша історія.
— Він сказав, що я не знаю, який він насправді.
— Схоже на правду.
— Він не хоче говорити про нещасний випадок. І про те, що з нами сталося того літа. Він хоче вдавати, що все добре і нічого не було.
Джонні виклав детальки рядочками: блакитні, білі, зелені.
— Ґет паскудно повівся з Ракель, коли закрутив із тобою. Він знав, що це неправильно, і зненавидів себе за це.
— Зрозуміло.
— Він не хотів бути таким. Він хоче бути хорошим. Того літа він справді сердився на різні речі. Коли він не підтримав тебе, зненавидів себе ще сильніше.
— Думаєш?
— Здогадуюсь, — каже Джонні.
— А він із кимось зустрічається?
— Ой, Кейді… Він пихатий бовдур. Я люблю його, як брата, але він тебе не вартий. Знайди собі в Клермонті нормального хлопця з м’язами, як у Дрейка Лоґґергеда.
І він вибухає сміхом.
— Ніякої з тебе користі.
— Не можу заперечити, — відповідає він. — Але тобі краще прикрутити чутливість.
48
ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЗАЧАРОВАНЕ ЖИТТЯ» Діани Вінн-Джонс.
Це одна з книжок циклу «Крестомансі», яку мама читала нам з Ґетом, коли нам було по вісім. Відтоді я перечитувала її кілька разів, але сумніваюся, що так само робив і Ґет.
Я розгортаю книжку й пишу на титульній сторінці: «Ґету з усім-усім. Кейді».
Я прямую до Каддлдауну наступного ранку, переступаю диски та брудні чашки. Стукаю в кімнату Ґета.
Тиша.
Я стукаю знову, прочиняю двері.
Колись тут була кімната Тафта. У ній повно ведмедиків і модельок човнів, а доповнюють картину стоси книжок у стилі Ґета, пакунки від чіпсів та розчавлені ногами кеш’ю. Напівпорожні пляшки соку та содової, CD-диски, коробка від скрабла, більшість фішок із якої розкидано по підлозі. Тут так само брудно, як і в усьому будинку, якщо не брудніше.
Хоч там як, його тут немає. Напевне, він на пляжі. Я лишаю книжку на подушці.
49
ТОГО ВЕЧОРА ми з Ґетом залишаємося на даху Каддлдауну вдвох. Міррен почувалася недобре, і Джонні повів її вниз, щоб вона випила чаю.
З Нового Клермонту долинають голоси та музика, там тітки з дідусем їдять чорничний пиріг і п’ють портвейн. Малеча дивиться кіно у вітальні.
Ґет ходить по схилу даху, згори вниз до ринви і назад нагору. Це здається небезпечним, упасти так просто, але він — безстрашний.
Нарешті я можу з ним поговорити.
Нарешті ми можемо не вдавати, що все гаразд.
Я добираю доречні слова,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ми були брехунами», після закриття браузера.