Читати книгу - "ДНК"

— До речі, ходімо якось у «Les Trois Baudets»? Там пристойний джаз. Ми ходили з ним туди вже й тоді, коли Олекса покинув Париж і приїздив накоротко з Нью-Йорка чи ще звідкілясь. Він покинув Париж, а Париж не покинув його…

Я чула про цей заклад. Але почути про щось від Софії відразу підіймало цінність утричі.

— Олекса любив «Les Trois Baudets» головно за те, що цей чи то клуб, чи концертний зал був біля підніжжя Монмартру. Там, на цих безкінечних сходах, він любив просто сидіти, терпляче чекати, поки я натанцююся. Бо тільки там, казав він, можна знайти в Парижі спокій. То було ще задовго до того, як цей заклад став інкубатором знаменитостей, — усміхнулася Софія. — Ну хто тоді знав Жака Бреля чи Бориса Віана? Ніхто. Туди просто приходили ті, кому нікуди було податися. Щось таке особливе було, що притягувало, та й досі притягує і таких жінок, як Жульєтт Ґреко, і звичайних повій з Піґалю. А зараз це місце асоціюється в мене хіба що з Ґенсбуром. І не тому, ха-ха-ха, що його мама була з Одеси!

Того вечора ми просто доїли тістечка й випили каву. Я взяла свою книгу, непомітно поцупивши в Софії якусь листівку на столику в кімнаті й зробивши з неї собі закладку. Листівка виявилася від Грищенка. Я роздивлялася її, ідучи додому передвесняними вулицями Парижа. Сан-Оноре з його крамничками й кав’ярнями, з пихатими панянками й кумедними американськими туристами в незграбному одязі на дорогих винайнятих авто.

«Люба Софіє, я уявляю, що листоноша принесе цей лист о шостій. Ти вже працюватимеш, тому забереш його вже пізно ввечері. Нічого, він дочекається. Найважливіше є те, що я пам’ятаю тебе такою, як тоді, коли ми вперше гуляли Парижем. Того дня ми сиділи на сходах під Сакре-Кьор. Якраз закінчувалася обідня меса, дзвонили дзвони. Голуби лякалися й розліталися по сусідніх дахах кварталів, що були під нами. А перед нами розстелявся весь Париж. Весняне сонце пестило наші лиця й наші руки з закоченими по лікті рукавами, а спини наші прикривав Господь. Люди виходили з еґліс[25] і одразу ж зникали в маленьких вуличках, по каварнях чи магазинах. Дехто, найсміливіший, спускався пішки сходами донизу, проходив повз нас, заглядав, що ми там робимо.

Але за півгодини ми знову були самі. Ми, наш Париж і наш весняний вітер. Десь унизу біля каруселі хлопчик бавився м’ячем. Набивав ногою. Досить вправно в нього це виходило. Я почав рахувати. П’ятнадцять. Чотири. Десять. Одинадцять. Одного разу аж вісімнадцять разів він відправляв м’яча вгору, не даючи йому впасти на землю. Щоразу м’яч відскакував від його спортивних черевиків, летів догори й крутився, як той світ. Здавалося, це саме він, той хлопчик, має всю владу над цим світом. А коли м’яч все ж падав і вдарявся об землю, було відчуття, що навіть той, хто має владу над світом, може його вмить раптом втратити. І тоді прийдеться починати все знову…

Так просиділи ми десь до полудня. А для мене це було десь півжиття. Краща його половина. Якось ти казала, що нема в тобі спокою. Зараз його нема ні в кого в цьому світі, якого так вправно хтось підкидає вгору щодня. І я хотів би бути поруч, коли твій спокій прийде до тебе. Але, мабуть, я б хотів його тобі подарувати, той спокій. Тільки де його взяти стільки, щоб утихомирити також розбурхане серце хоч на хвилину? Ми ще побачимося? Але коли? І за яких обставин? Але ми мусимо ще хоч раз побачитися, бо, здається, я його знайшов. Я маю трохи спокою для тебе. Може, не багато. Але він увесь для тебе. Будь собою. Залишайся собою. Але не забувай про мене. Щоб не обірвався зв’язок.

Твій Грищ»

Я дуже хотіла собі уявити той спокій, що Олекса шукав у Софії — найменш спокійній жінці з усіх, кого я знала. Її спокій був у її русі. Але вона з радістю сиділа біля нього на сходах Монмартру, дивлячись на те, як зацвітають перші дерева світло-бузковим цвітом. Потім вони йшли додому, чи до готелю, дорогою купуючи книжки в букіністів чи тютюн у bureau de tabac, чи просто перші весняні квіти у квіткарки. Удома вони пили чай і читали вголос старі вірші. Він лягав біля неї, не знімаючи одяг, вона, не припиняючи читати, притискала його скуйовджену голову собі до грудей, потай вдихаючи запах його волосся.

Я незчуваюся, як доходжу до дому, ні з ким не вітаючись, як уві сні, не бачачи сусідів, заходжу до себе в кімнату й падаю на ліжко, не припиняючи мріяти.

Моя… ні, тоді ще не моя Софія накриває його майже по-материнськи ковдрою, читає все тихше, їй хочеться бодай пограти в спокій, заколисувати його, застигнути разом із ним до того часу, поки йому знов не треба буде їхати геть.

Олекса лежить із заплющеними очима, він майже спить, але дихання його видає зовсім інше. Зненацька він випростовується на ліжку. Притягує Софію до себе, міцно притискається до неї ззаду, вони мов паралельні частинки спіралі. Її тіло дрижить, їй хочеться втекти, піти щось терміново шукати, їм не слід продовжувати бути тут, вони ж домовилися бути тільки друзями. Він тримає її, не може відпустити ні на мить, коли раптом таки ослаблює обійми, щоб за мить опинитися внизу — під ковдрою, під сукнею, під усіма шарами розмов і картинок минулого дня. Важливим для нього тут лишиться хіба що жар і смак — смак коханої жінки, чиї пальці тепер судомно стискають його волосся…

Зненацька двері в мою кімнату розчиняються. До мене вривається захеканий Остапко і, уже встигнувши помітити моє розшпилене плаття й руки — одну на грудях, одну під спідницею, — за інерцією все ще кричить:

— Ти чула?! Франція взірвала атомну бомбу в Сахарі!

— Та бо нема де людям гроші діти — і то в такий скрутний час! — озвалася десь позаду нього цьоця Оля. — Ходіть, діти їсти. Деруни холонуть.

Фоззі

Історія четверта. Гены Гены. 1952—1974

* * *

Ближе к средним классам, когда стало окончательно понятно, что к чему у аистов с капустой, я сопоставил даты своего рождения и родительской свадьбы и понял, что был нежелательным ребенком. Сомнений не было — отчего ж еще папашу потащили