Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

— То давайте його шукати! — надихнувшись новою надією, пожвавішав Іващенко.

— Де шукати? — миттю вгамував його запал майор. — Ми в його квартирі ледь не на дощечки все розібрали. Родичів перевірили — із квартирами, дачами, гаражами й сараями! За хатньою робітницею стежимо постійно! І ні-чо-го! Якщо він і справді вигадав собі схованку, та ще й якусь дуже хитру, то як її знайти, я не знаю! Хоч до ворожки йди!

— А й справді! — вигукнула Тетянка. — Ірко, спробуй на самого компаньйона поворожити, раптом щось спливе!

— Ти що думаєш, я не пробувала? — засовалась Ірка під благальним, сповненим надії поглядом, який спрямував на неї Іващенко. — Щойно ми сюди прийшли, я на трефового короля розклад зробила. — Ірка щигликом вибила потрібну карту з колоди. З кожною хвилиною вона орудувала бабусиним спадком дедалі впевненіше. — От тільки в картах не було жодного сенсу — суцільна мішанина, немовби й людини такої немає!

Тетянка згадала, як уранці, у цьому ж кабінеті, чекаючи на Іващенка, Ірка й справді раз по раз викладала й одразу ж невдоволено змішувала карти.

— А може, йому не на трефового короля ворожити треба? — поцікавилась вона, старанно згадуючи всі ті дрібниці, які знала про карти.

— Та як це не на трефового? — здивувалась Ірка й кивнула на фотографію компаньйона, що й досі валялася на столі в Іващенка. — Типовий трефовий.

— Так який він вам король! — у розпачі буркнув Іващенко. — Не тягне він на короля!

Тетянка клацнула пальцями.

— Точно! Ірко, пригадуєш, ти йому ворожила, — вона кивнула на бізнесмена. — Тоді під кінець джокер випав, ми ще вирішили, що це і є компаньйон! А якщо він — джокер, то й ворожити треба на джокер.

— На джокер не ворожать, — повчально сказала Ірка. — Це не за правилами.

— Ми що з тобою ніколи правил не порушували! — пирхнула Тетянка. — Спробуй, це ж зовсім не важко!

— Спробуй, дівчинко! — заблагав Іващенко. — Адже гірше не буде!

Ірка із сумнівом похитала головою:

— Але сильно на це не розраховуйте, — пробелькотіла вона й виклала на стіл барвисту карту джокера. Джокера-шахрая, джокера-ошуканця.

Змішавши колоду, відьма почала акуратно розкладати її купками з чотирьох боків карти:

— Що на гадці, що на серці… Це ж треба, виходить! — раптом радісно вигукнула вона, відкриваючи карти. — Знову дорога кільцем — вранці з дому, увечері — назад.

— Та кажу ж вам, нема його вдома! — втрутився майор.

— Чш-ш, — шикнув Іващенко.

— Він дуже страждає… — вела далі Ірка.

— Совість замучила? — тепер уже не витримав сам Іващенко.

— Ні, чекання, — постукала Ірка нігтем по карті.— Сам себе до в’язниці посадив, сам себе на волю не випускає…

— Точно, забився в якесь безлюдне місце! — схвильовано прошепотів майор.

Ірка похитала головою.

— Довкола нього люди — мимо проходять, а його не бачать, бо він за стінами. Стіни тиснуть, душать… Він чекає ночі — людей не стане, і можна буде вийти за стіни. За перші можна, а за наступні — ні, бо за ними лихо чекає… Був рідний дім, стала в’язниця-неволя, чуже все навколо, страшне… — говорила вона, викладаючи карту за картою. — Чатує його…

— Хто чатує? — задихаючись від цікавості, прошепотів Богдан.

— Зараз дізнаємось, — так само пошепки відповів Іващенко.

Ірка потягла зі столу останню, невідкриту купку карт. Горішня карта раптово ковзнула вниз, зачепила наступну… і карти яскравим конфетті посипалися донизу. Ірка скрикнула й злякано підхопилася.

Карти падали й переверталися, падали й переверталися. І на кожній був він — джокер-ошуканець, джокер-шахрай. Джокери, джокери, джокери застеляли всю підлогу.

— Але ж у колоді не буває більше двох джокерів! — вигукнув здивований Іващенко. — Вона в тебе що, якась незвичайна?

— Так, — повільно відповіла Ірка. — Безумовно, колода в мене незвичайна.

Дівчинка нахилилася, тремтячими пальцями збираючи з підлоги карти й намагаючись у жодному разі не дивитись на знущальні посмішки сили-силенної джокерів. Вона змішала зібрані карти, а потім не витримала й знову зиркнула на картинки. На неї дивився червоно-чорний розсип шісток, сімок і дев’яток. Джокери зникли.

Розділ 12

Розгадка для загадки

Ірка швидко запхала колоду якомога глибше до кишені й на всяк випадок ще й притримала рукою, неначе боялася, що та вистрибне.

— Усе, що могла, я розповіла, — буркнула відьмочка.

— Небагато, — незадоволено озвався майор. — І що ти весь час про свій будинок повторюєш, тобто… про його будинок! Нема його там, я гарантую!

— А може, він своєю домівкою не квартиру вважає, а якесь інше місце, наприклад, дачу? — припустила Тетянка.

— Ну, тоді його домівка прямо тут, у корпорації,— посміхнувся Іващенко. — Він тут днював і ночував. Повсякчас щось упорядковував.

Майор раптом видав якийсь дивний звук, неначе вдавився.

— А план будинку у вас є? — якимось чужим голосом спитав він.

— Як і в усіх, — знизав плечима Іващенко. — На кожному поверсі висить, для евакуації під час пожежі. Щоправда, він трішки застарілий — кажу ж вам, компаньйон тільки корпорацією займався. То в комп’ютерах щось змінював, то відеокамери перевстановлював, то перебудовувати щось починав…

— Де перебудовував? — швидко перепитав майор.

— Та по всьому будинку! Бзик у нього такий був! Я в це не втручався, у мене й так справ вистачало!

— І що, ці зміни ніде не відзначалися? — насторожено поцікавився майор.

— У комп’ютері є план з усіма позначками, — заклацав мишкою Іващенко. — Дивно, — мовив раптом він, — план зник.

Усі уважно глянули на Серьогу.

— А що таке, — не вагаючись, знизав плечем хлопець. — Мені наказали план торохнути, я й торохнув. Він сказав, що планчик застарів, що новий буде.

— А що ти ще торохнув? — стомлено перепитав Іващенко.

Серьога так пильно вдивлявся в стіл, наче знайшов там щось напрочуд цікаве. І мовчав так завзято, що всі зрозуміли — він нічого не скаже.

Майор обережно взяв Серьогу за вухо:

— Колися, самородку, — ніжно попрохав він і трохи стис пальці.

Серьога відчув на вусі вже знайомий дряпучий дотик.

— Тільки не треба мене знову дряпати! Я ні в чому не винен! Він сказав — що це для жарту, я й зробив для жарту!

— Та ти скажи, нарешті, що ти зробив, — не витримав Іващенко.

— Ну, камери заново налаштував! Аби вони вдень по-звичайному знімали, а вночі зі старої касети увесь час одне й те саме переписували. А що тут такого, все одно вночі нічого не відбувається!

— Так, — важко сказав майор. —